Історія

Історичний скарб Миколаєва: 200-річна вежа оптичного телеграфу Грейга продовжує служити Гідрометцентру (ФОТО)

Перегляди: 416

На найвищому місці міста Миколаєва, Спаському пагорбі, розмістилася не лише унікальна астрономічна обсерваторія, а ще й споруджено оптичний телеграф.

Сьогодні тут зберігся унікальний символ міської історії — оптичний телеграф адмірала Грейга. У споруді 1826 року, яка на довгі роки слугувала “висоткою” міста, нині працює Гідрометцентр.

 Причина створення оптичного телеграфу

Оптичний телеграф

В 1826 на висоті 50 метрів від рівня лиману, за наказом адмірала Грейга було побудовано унікальну споруду для тих часів – оптичний телеграф. Так як Грейгу необхідно було миттєво передавати накази до Севастополя на базу Чорноморського флоту, самим адміралом була розроблена система оптичного телеграфу, а вже за його дорученням побудована вежа, з якої передавали сигнали по двох лініях.

Одна лінія йшла з Миколаєва до Севастополя, друга–з Миколаєва до Ізмаїла. Варто зазначити, що кораблі також могли приймати сигнали із Миколаївської оптичної станції.

Кораблі

Детальніше: Історичний скарб Миколаєва: 200-річна вежа оптичного телеграфу Грейга продовжує служити...

ЦЕНТРАЛЬНЕ, СНІГУРІВСЬКИЙ РАЙОН, МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ

Перегляди: 23058

ЦЕНТРАЛЬНЕ — селище, центр Краснознам’янської сільської Ради. Розташоване за 50 км на південь від районного центру і за 22 км від залізничної станції Засілля. Населення — 789 чоловік. Сільській Раді підпорядковані також населені пункти Богородицьке, Знам’янка, Красне Знам’я, Новокиївка, Тернові Поди, Шмідтове.

Радгосп «Червоний Прапор», центральна садиба якого розміщена в Центральному, має 3617 га орної землі, в т. ч. 1730 га зрошуваної. Під садом і виноградниками — 104 га, пасовищами — 306 га. Виробничий напрям — вирощування зернових культур; тваринництво — м’ясо-молочного напряму; розводять свиней, птицю. Розвивається овочівництво. 1970 року трудівники радгоспу зібрали по 35,8 цнт зернових, а на зрошуваних землях — по 42,8 цнт озимої пшениці, 548,6 цнт цукрових буряків. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 68,2 цнт м’яса і 407 цнт молока. В 1954 році радгосп брав участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Кращі робітники радгоспу М. В. Лисенко, Г. М. Шойко нагороджені орденом Леніна, Г. 3. Метричко — орденом Жовтневої Революції, орденом Трудового Червоного Прапора — 6 чоловік. В радгоспі видається багатотиражна газета «Ленінським шляхом». Протягом 1955—1970 рр. радгосп побудував приміщення школи, лікарні, 4 магазини, 2 їдальні, 2 гуртожитки, хлібозавод, адміністративне приміщення, багато житлових будинків для робітників.

Детальніше: ЦЕНТРАЛЬНЕ, СНІГУРІВСЬКИЙ РАЙОН, МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ

ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ СТАН МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ НАПРИКІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ

Перегляди: 23660

З 80-х років XIX ст. Миколаївщина входила до району, який став одним з провідних товарнозернових центрів країни головним експортером хліба. Щороку звідси за кордон вивозилось мільйони пудів зерна, переважно пшениці. Серед ринків сільськогосподарських робітників, що створювались на півдні наприкінці XIX ст., були й населені пункти сучасної області: Мостове, Казанка, Новий Буг, Вознесенськ, Миколаїв, Голта. Тут збиралися десятки тисяч робітників з Київської, Полтавської, Чернігівської, Кам’янець-Подільської, Волинської, Харківської, Орловської, Могильовської, Курської губерній. Так, лише в 1897 році на лікувально-продовольчих пунктах цих ринків зареєстровано 35 573 чоловіка.

Розвиток промисловості краю прискорився з відкриттям Миколаївського торгового порту (1862 р.) і будівництвом залізниць Голта—Балта (1867 р.), Голта—Єлисаветград (1868 р.), Миколаїв—Знам’янка (1873 р.). Великим містом з суднобудівними й машинобудівними заводами у ці роки стає Миколаїв. В Ольвіонолі та Голті (сучасному Первомайську) вступають у дію пивоварний завод (1870 р.), водяно-вальцьовий млин (1873 р.), чавуноливарні і механічні заводи Гейне (1875 р.) і Фаатца (1895 р.), гранітні кар’єри тощо. У Вознесенську створюються шкіряні, гончарні, виноробні підприємства, завод сільськогосподарських машин шпехта, розширюється виробництво цегли, вапна, розробляються поклади будівельного каменю. Споруджуються заводи черепично-цегельний — у Кронауській волості (1877 р.), цегельний — в Очакові (1880 р.), винокурні: у Благодатному, Ганнівці, Кашперо-Миколаївці, вапняний і цегельний у Варварівці (1900 р.), підприємства Синюшино-Брідського борошномельного акціонерного товариства (1895 р.), мигіївський млин Скаржинського (1905 р.) тощо.

Протягом останньої третини XIX ст. і першого десятиріччя XX ст. кількість промислових підприємств на території сучасної області зросла майже в 3 рази. На 1911 рік їх було 56, в т. ч. 50 — у Миколаєві. Крім того, діяло близько 1 тис. кустарно-ремісничих майстерень. З розвитком промисловості зростало населення. За 35 пореформених років міське населення Миколаївщини збільшилося майже у 6 разів і становило в 1897 році 125 430 чоловік (понад 28 проц. загальної кількості населення), в т. ч. у Миколаєві — 92 012, Вознесенську — 15 748, Очакові — 10 786, Ольвіополі — 68842. На кінець 900-х років на підприємствах, підпорядкованих нагляду фабричної інспекції, працювало близько 6500 чоловік, з них майже 80 проц. зосереджувалося в Миколаєві. Абсолютна більшість миколаївських робітників — 91 проц. була зайнята на 17 металообробних підприємствах, які випускали понад 90 проц. промислової продукції міста. Значною була концентрація виробництва та робочої сили на підприємствах населених пунктів, що входять тепер до Первомайська.

Детальніше: ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ СТАН МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ НАПРИКІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ

З історії с. Явкине Баштанського району Миколаївської області

Перегляди: 20362

Серединський Олександр Валентинович,

заступник начальника відділу інформації

та використання документів

держархіву Миколаївської області

Село Явкине Баштанського району Миколаївської області засноване 1812 року переселенцями з Могильовської губернії. У Державному архіві Миколаївської області зберігаються документи, які розповідають про історію цього населеного пункту.

У фонді Миколаївської обласної редакційної колегії тому «Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область» є нарис з історії с. Явкине Баштанського району (ф. Р-2878, оп. 1, спр. 185).

Явкине до 1920 року входило до складу Херсонського повіту Херсонської губернії, в 1920-1922 роках – Миколаївського повіту Миколаївської губернії, в 1922-1923 роках – Миколаївського повіту Одеської губернії, 1923-1926 роках – Новобузького району Миколаївського округу, 1926-1930 роках – Полтавського (з 1928 року – Баштанського) району Миколаївського округу, з 1932 року перебувало у складі Одеської (з 1937 року – Миколаївської) області.

У документах фонду «Колекція мап та креслень» зберігаються плани ділянок землі     с. Явкине за дорадянський період (ф. Р-2778, оп. 1, спр. 1547-1554).

У фондах «Колекція метричних книг установ релігійних культів, які існували на території Миколаївської області» (ф.484) та «Церкви Херсонського повіту Херсонської губернії» (ф. 410) є метричні книги церков Успіння Превятої Божої Матері за 1863-1877, 1879, 1881-1916, 1918-1919 рр. та Покрови Пресвятої Богородиці за 1900, 1902-1916 рр.       (ф. 410, оп. 1, спр. 338-343; ф. 484, оп. 1, спр. 86, 89, 93, 98, 99, 100, 101, 106, 108, 110, 111, 112, 113, 115, 120, 126, 129, 131, 132, 137, 141, 145, 1739, 1741, 1744, 1750, 1752, 1753, 1758, 1761, 1762, 1764, 1771, 1772, 1773, 1777).

У документах фонду «Колекція книг записів актів громадянського стану Миколаївської області» (ф. Р-5950, оп. 3) є книги реєстрації актів громадянського стану підвідділу ЗАГС Явкинської сільради (про народження за 1920-1921, 1924-1939 роки, спр. 14, 30-31, 39, 41, 44, 56, 61, 69, 85, 93, 104, 109; шлюб за 1928, 1938 роки, спр. 36, 105; розірвання шлюбу за 1939 рік, спр. 112; смерть за 1927, 1935, 1936, 1939 роки, спр. 36, 76, 89, 110, 111).

В 1859 році в с. Явкине налічувалось 275 дворів, мешкало 1307 осіб (чоловіків – 631, жінок – 676), а у 1887 році мешкало 2649 осіб (чоловіків – 1319, жінок – 1330). В 1898 році в с. Явкине була заснована церковно-парафіяльна, а у 1909 році – земська однокласна школа. В 1905 році промисли та ремесла складалися з 4 бондарних, 5 ковальських та 50 ткацьких майстерень (ф. Р-2878, оп. 1, спр. 185, арк. 4)

У фонді «Херсонська губернська межова канцелярія» є межові книги по с. Явкине Херсонського повіту Херсонської губернії за 1850 та 1860 роки (ф. 335, оп. 1, спр. 305, 306).

У документах «Миколаївський міський статистичний комітет» є картки суцільного перепису селянських господарств с. Явкине Херсонського повіту Херсонської губернії за 1917 рік (ф. 239, оп. 3, спр. 157, 480).

У фонді «Миколаївське губернське статистичне бюро» є статистичні відомості по     с. Явкине за 1920 рік: мешкали 2391 чоловік та 2855 жінок (всього 5246 осіб), було             850 домогосподарств (ф. Р-52, оп. 1, спр. 2, арк. 13), а у документах фонду «Явкинський сільський комітет незаможних селян» є списки незаможних селян с. Явкине за 1917 рік       (ф. Р-684, оп. 1, спр. 1).

Детальніше: З історії с. Явкине Баштанського району Миколаївської області

Загадковий Миколаїв: 52 факти з історії міста

Перегляди: 24734

Миколаїв - старе місто з великою історією. Говорять, що дата в 226 років - номінальна, адже перші поселення на берегах Південного Бугу з'явилися набагато раніше. Про це свідчать розкопки городища "Дикий Сад", повідомляє Depo.Миколаїв.

Історія Миколаєва сповнена загадок та неймовірних фактів. "Миколаївський базар" опублікував 52 вражаючі факти про місто та його історію.

Детальніше: Загадковий Миколаїв: 52 факти з історії міста

З історії діяльності Миколаївської та Очаківської митних застав

Перегляди: 22625

Друк

Олександр Серединський,

заступник начальника відділу інформації

та використання документів держархіву

Миколаївської області

Миколаївська митна застава була створена 225 років тому, відповідно до іменного імператорського указу від 22 листопада 1793 року, тобто майже одночасно із заснуванням міста Миколаєва.

Розвиток митної інфраструктури півдня Російської імперії кінця XVIII ст. знаходився в нерозривному зв’язку з політичною зовнішньо-економічною ситуацією на той час. Саме політичні відносини з європейськими державами і зовнішньоекономічні фактори, перш за все – торгівельні, визначали митну політику держави, митні тарифи, розташування і розмір штатів митних органів.

Створення, правовий стан й основні напрямки діяльності Миколаївської митної застави перебували у тісному взаємозв’язку з соціально-економічним розвитком міста. Миколаївська митна застава в перші роки свого існування, як і всі митні установи, була підлегла Комерц-колегії, яка одержувала всі митні прибутки і здійснювала суворий контроль за діяльністю митних органів, а з 1811 року – Департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства фінансів. Зі створенням митних округів Миколаївська митна застава увійшла до складу Одеського митного округу. Керівні пости в митних органах доручались представникам вищого дворянства. Одеським митним округом на початку XIX ст. керував князь Трубецький.

Миколаївською митною заставою в 1821-1830-х роках керував титулярний радник Коломієць. У 1820-40-х роках штат Миколаївської митної застави складав вісім одиниць, зокрема були такі посади, як пакгаузний наглядач, корабельний доглядач, вахтстепельмейстер. Посада об’їждчиків не була передбачена, і їхні функціональні обов’язки покладалися на козаків Бузького козачого полку. Особовий склад митниць був, як правило, озброєний. Миколаївській митній заставі від початку її заснування було встановлено щорічне утримання в розмірі 953 руб., які мали надходити з митних прибутків Катеринославського намісництва. У перші п’ять років існування застави місто Миколаїв займало перші позиції на Півдні України за кількістю ввізної і вивізної продукції. Експорт хліба з Миколаївського порту перевищував у 1795-1797 роках аналогічні позиції портів Херсона, Очакова і Таганрога. Суми митних зборів на той період сягали 700 руб. на рік .

Детальніше: З історії діяльності Миколаївської та Очаківської митних застав

МИКОЛАЇВЩИНА: ЛЕГЕНДАРНИЙ ОСТРІВ СВЯТОГО ЕФЕРІЯ

Перегляди: 24430

Православна Церква вшановує святого Еферія Херсонеського, на честь якого візантійці назвали острів у Чорному морі – нині острів Березань на Миколаївщині. Острів славиться античною історією, адже тут знаходився давньогрецький поліс Борисфеніда. Завдяки археологам поволі стають відомими й малодосліджені сторінки християнської давнини. Вирушити у віртуальну мандрівку Березанню допоможе інтерактивна карта «Приховані скарби Миколаївщини».

Історичні долі багатьох народів пов’язані з водним простором: річним, морським, океанським. Для південноукраїнських земель, у межах сучасної Миколаївської області, доленосне значення мали ріка Південний Буг, Бузький та Дніпровсько-Бузький лимани та, власне, Чорне море. Рухаючись з Миколаєва на південь, за течією Південного Бугу, минаючи, з правої сторони, стародавнє грецьке місто Ольвію на узбережжі Бузького лиману, поряд з яким розкинулося сучасне село Парутине Очаківського району, проходимо вздовж Дніпровсько-Бузького лиману і наближаємося до виходу у відкрите море. Біля гирла лиману, зліва, знаходиться унікальний рукотворний острів Первомайський – блок-форт, зведений в останній чверті XIX століття з оборонною метою. Попереду – вихід у море – своєрідна «Чорноморська брама», утворена Кінбурнською косою однойменного півострова та Очаківським мисом. Зі зворотної сторони вхід до неї оберігає славетний острів Березань, який чітко можна розгледіти у ясну погоду зі стрімчастих берегів мису Аджиякс.

Детальніше: МИКОЛАЇВЩИНА: ЛЕГЕНДАРНИЙ ОСТРІВ СВЯТОГО ЕФЕРІЯ

З історії селища Олександрівка Вознесенського району Миколаївської області

Перегляди: 23599

У державному архіві Миколаївської області зберігаються документи, що розповідають про історію с. Олександрівка Вознесенського району Миколаївської області.

У документах редколегії тому «Історія міст і сіл УРСР. Миколаївська область» є довідка з історії села, яке вперше в історичних документах згадується 1775 р. Землі села розташовані на лівому березі річки Південний Буг. На початку ХVІІ ст. за часів Нової Січі на території сучасної Олександрівки стояли зимівники запорожців, що входили до складу Бугогардівської паланки. В 1775 році після ліквідації Нової Січі до слободи перевели полк Бузького козацького війська. Цей полк загалом складався з молдован, які під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. перейшли на бік Росії. З того часу молдовани й становлять значну частину мешканців цього села. 1810 року в Олександрівці проживало понад 1000 осіб, з яких 682 були державними селянами, а решта – кріпаками. З 1817 року та до 1857 року село було військовим поселенням, після ліквідації військових поселень в Олександрівці мешкало 299 поміщицьких селян, які відробляли панщину 4-5, а то й 6 днів на тиждень. Понад Бугом було виявлено великі запаси цінного будівельного матеріалу – граніту. Багато жителів Олександрівки працювало поблизу села на гранітному кар’єрі. Олександрівський граніт – дуже високої якості – використовували на будівництві Севастопольських доків, ним забруковували вулиці Одеси та Миколаєва (ф. Р-2878, оп. 1, спр. 75).

На території села знаходилась Свято-Покровська церква. Відомості про реєстрацію народжених, одружених і померлих мешканців села Олександрівка, що входило до складу Вознесенської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії за 1876-1877 рр., 1881-1883 рр., 1886-1892 рр., 1894-1900 рр., 1903-1916 рр. є у документах фонду «Колекція метричних книг установ релігійних культів, що існували на території Миколаївської області (ф. 484, оп. 1, спр. 363, 370, 378, 379, 385, 388, 390, 393, 396, 399, 403, 407, 414, 416, 419, 426, 428, 430, 440, 444, 445, 448, 451, спр. 1847, 1848, 1852, 1855, 1862, 1864, 1871, 1875, 1882, 1885).

1963 р. будівля Свято-Покровської церкви була пристосована під спортивний зал школи, а згодом зруйнована (ф. Р-4760, оп. 1, спр. 78, арк. 82; спр. 62, арк. 99; ф. Р-5028, оп. 1, спр. 4, арк. 134; спр. 5, арк. 179, 188; ф. Р-992, оп. 8, спр. 102, арк. 14-19).

Детальніше: З історії селища Олександрівка Вознесенського району Миколаївської області

Генерал Скаржинский и его дети: неизвестное о представителях известного рода

Перегляди: 7029

Без малого два с половиной столетия назад, на землях нынешней Николаевщины, пустил корни дворянский род Скаржинских. Первым представителем так называемой «херсонской ветви» рода был Петр Михайлович Скаржинский. Впрочем, «херсонскую ветвь» будет правильнее назвать «трикратской». Ведь именно маленькая слобода Трикраты, еще с середины 70-х годов XVIII века, стала родовым гнездом Скаржинских – здесь они рождались, жили и умирали, с Трикратами связаны имена самых известных представителей этого древнего литовско-польского рода.

При всем многообразии публикаций о Скаржинских, до сих пор возникает немало вопросов относительно дат и отдельных фактов их биографии. Работа с документами госархива Одесской области, датированными 1780-1855 г.г., в частности, с метрическими книгами Ольвиопольского, Новомиргородского, Бобринецкого и Елисаветградского уездов, помогла определить точные даты (по старому стилю) и воссоздать более полную картину жизни некоторых представителей рода.

В 1733 г. шляхтич из Троцкого воеводства Александр Кизимирович Скаржинский, который был волонтером в российских войсках на территории Польши, переходит из католичества в православие и получает имя Михаил. Это позволяет ему быстро продвинуться по карьерной лестнице: 7 апреля 1734 г. Михаил «определен в российскую службу переводчиком языков латинского и польского», а 18 июля 1737 г., «по усмотрению генералитета» – назначен сотником в Лубенский полк сотни Куриньской, что на Полтавщине. Входящий в казацкую элиту сотник имеет всевозможные имущественные преференции. Так, «за восприятие веры православной и за ревностные службы» М. Скаржинский получил в собственность 20 дворов в Чорнусской сотне полка.

В 1741 г. лубенский сотник женится на Марии Дьяковской. Средний из троих сыновей Петр, 1743 года рождения – стал родоначальником «трикратской ветви» Скаржинских.

Петр всецело посвятил свою жизнь военному делу. С 20-летнего возраста состоит на службе в Малороссийской войсковой канцелярии, вскоре получает чин военного товарища. В русско-турецкую войну 1768-1774 г.г. П. Скаржинский в чине поручика служит в казачьем полку, навербованного из поляков и украинцев, а также «из разных иностранцев славянской крови» (т. н. Нововербованный полк).

Согласно заключенному в 1774 г. Кючук-Кайнарджийскому мирному договору, турецко-подданные, воевавшие на стороне России, получали амнистию и право в течение года покинуть пределы Османской империи. Началась массовая миграция албанцев, греков, молдаван, волохов, болгар, поляков; с территории Турции в полном составе даже вышел полк, впоследствии названный Арнаутским. Российское правительство предложило переселенцам «вольности» только что уничтоженной Запорожской Сечи. Желая привлечь на малозаселенные земли Северного Причерноморья как можно больше людей, назначенный наместником Новороссийского края граф Григорий Потемкин в своих ордерах неоднократно подчеркивал, что «желающие тут селиться получат льготы и землю для вечного им жилища».

В июле 1775 г. казакам Нововербованного полка предложили поселиться по течению Днепра или Буга (по выбору самих казаков, только на 10 верст выше устья той реки, на которой будут селиться). Выбор казаков и командира полка секунд-майора Ивана Касперова пал на реку Буг. Так возникли селения Матвеевка, Баловное, Константиновка, Гурьевка, Себино, Новопетровское, Касперовка, Федоровка (Н-Одесса). Выше по течению Буга поселили и прибывших из-за границы арнаутов. Земля арнаутам отводилась на таком же основании, что и казачьему полку. Появились селения Троицкое, Михайловка, Скаржинка (Белоусовка), Арнаутовка (Дорошовка), Новогригорьевка, Раковец (Раково), Сокольская переправа (Булгари, Болгарка – ныне микрорайон Вознесенска).

Детальніше: Генерал Скаржинский и его дети: неизвестное о представителях известного рода

Історія Братьского району

Перегляди: 4911

Північне Причорномор’є, де розташований Братський район – досить значна частина території  України. Вченими, що вивчали цю територію  було доведено, що давні слов’янські поселення на території району існували уже півтори-дві тисячі років тому. Про це переконливо свідчать дві сотні стародавніх могил-курганів, що височать у примертвоводських степах по всій території Братщини. Розкопки, виконані археологами, підтвердили, що ці дивовижні і величні пам’ятники, набагато давніші від уславлених єгипетських пірамід і належать до прадавньої слов’янської культури.

В 14-16 століттях широка смуга українського степу була заселена втікачами із кріпацької неволі, які заснували Запорізьку Січ. На території нашого району в ті часи виникла козача слобода Камянуватка, потім Орлове Поле, а в 16-17 столітті гайдамацькі села - нинішні Ганнівка, Костувате, Мостове, Лісове , Кам'янокостувате, Антонопіль, Крива Пустош.

З більш пізніших історичних джерел відомо, що Причорноморські землі активно заселялись уже у ХVІІІ столітті імператрицею Катериною-ІІ при активній діяльності князя Г.Потьомкіна.

Селище Братське, спочатку як хутір, виникло ще на початку ХVІІ століття на козачій переправі по шляху на Соколи ( Вознесенськ). До хутора-зимівника стали переселятися козаки та осідати гайдамаки та кріпаки, що  втекли з неволі. Хутір переріс у село. Його назвали Братське. За однією з версій істориків, ця назва пішла від слова „братчики” (товариші), як іменували один одного при звертанні козаки та гайдамаки. За іншою версією селище було назване Братським на честь трьох братів Живковичів, які в 1788 році одержали від Катерини ІІ  45 тис. десятин землі на цій території. Пан Живкович намагався наповнити село ремісниками, торговцями, розвинути його і перетворити в містечко. Він давав ділянки під оселі, сприяв будівництву хат. В Братське з різних місць переселялися міщани.

Щоб мати до столу свіжу птицю, Живковичі в середині минулого століття звеліли загатити міцною греблею скелясту балку за бугром на схід від Братського, обсадити ставок лісом і побудувати над ним пташню. Після відміни кріпацтва німці - орендатори Антони продовжували вирощувати там для пана гусей, качок, курей - цесарок. Хутір став називатися Птичим (Антона).

Процвітали торгівля, гончарство, ткацтво, обробка шкір, шевство і кравецтво, шорництво, столярне та ковальське діло.

У 1828 році Братське одержало статус містечка. Було збудовано вітряки, водяний млин, олійні, чинбарні, церква.

В 1864 році Братське стало центром волості. Пан своїм коштом побудував приміщення для волосної управи, в якому зараз знаходиться редакція райгазети «Перемога», а на місці колишньої церкви знаходиться кінотеатр «Дружба» нині там Будинок культури.

Братське довгі роки – аж до революції 1917 року, територіально підпорядковувалось Єлисаветградському  повіту Херсонської губернії.

Згодом при проведенні адміністративно-територіального поділу УРСР відповідно до Постанови №310  ВУЦВК в березні 1923 року був створений Братський район із Ганнівської та Братської волостей, який до 1944 року належав Одеській області. Після закінчення Великої вітчизняної війни район було  приєднано до Миколаївської області.

У 50-60 роки районом керували :  О. Гришанін, Т.А. Крищенко, Є.Д. Костюк, М.Г. Єнін, І.В. Ященко, В.Т. Юрченко, І.Д. Власов, П.П. Краков'як,  перший секретар райкому партії (1968-1986рр.) Б.І. Турбаївський ( Орден Леніна, Трудового  Червоного прапора, медаль «За трудову доблесть»), голова райвиконкому  -  І.І. Міщенко.

Знання та вміння розвитку сільськогогосподарського виробництва  віддали: І.І. Гавриляк, А.І. Ботнаренко, С.В. Шалигін, П.П. Цуркан, М.Л. Вчорашній, С.Я. Поляков, І.Г. Агарков, М.М. Юдов, К.І. Буцан, І.О. Куліш., Д.І. Куцовський, О.А. Волик, В.К. Новік.

Знані братчани добрими справами - С.Л. Могильницький, А.М. та В.О. Коноваленки. Вагомий внесок у розвиток району зробили О.М. Плахотник, І.М. Поліщук, В.П. Плюта, М.О. Дробітько, А.Г. Саньков, Г.П. Пасічник, М.Є. Тепла, М.М. Капінус, І.П. Василюк, О.О. Гончаров, Т.І. Чамата,   Г.М. Мамедов. Пошаною і повагою братчан  користуються лікарі Л.В. Коропатнюк, М.А Черно, К.В. Столяренко, працівники культури  - подружжя Хілобків -  Надія Миколаївна та Микола Андрійович, В.В. Григораш, А.В. Печенюк, Н.І. Кравчук, Г.О. Бистріцька, редактор районної газети «Перемога»  С.В. Самойленко, краєзнавець М.М. Радкевич.