Історичні особистості

Генерал Скаржинский и его дети: неизвестное о представителях известного рода

Без малого два с половиной столетия назад, на землях нынешней Николаевщины, пустил корни дворянский род Скаржинских. Первым представителем так называемой «херсонской ветви» рода был Петр Михайлович Скаржинский. Впрочем, «херсонскую ветвь» будет правильнее назвать «трикратской». Ведь именно маленькая слобода Трикраты, еще с середины 70-х годов XVIII века, стала родовым гнездом Скаржинских – здесь они рождались, жили и умирали, с Трикратами связаны имена самых известных представителей этого древнего литовско-польского рода.

При всем многообразии публикаций о Скаржинских, до сих пор возникает немало вопросов относительно дат и отдельных фактов их биографии. Работа с документами госархива Одесской области, датированными 1780-1855 г.г., в частности, с метрическими книгами Ольвиопольского, Новомиргородского, Бобринецкого и Елисаветградского уездов, помогла определить точные даты (по старому стилю) и воссоздать более полную картину жизни некоторых представителей рода.

В 1733 г. шляхтич из Троцкого воеводства Александр Кизимирович Скаржинский, который был волонтером в российских войсках на территории Польши, переходит из католичества в православие и получает имя Михаил. Это позволяет ему быстро продвинуться по карьерной лестнице: 7 апреля 1734 г. Михаил «определен в российскую службу переводчиком языков латинского и польского», а 18 июля 1737 г., «по усмотрению генералитета» – назначен сотником в Лубенский полк сотни Куриньской, что на Полтавщине. Входящий в казацкую элиту сотник имеет всевозможные имущественные преференции. Так, «за восприятие веры православной и за ревностные службы» М. Скаржинский получил в собственность 20 дворов в Чорнусской сотне полка.

В 1741 г. лубенский сотник женится на Марии Дьяковской. Средний из троих сыновей Петр, 1743 года рождения – стал родоначальником «трикратской ветви» Скаржинских.

Петр всецело посвятил свою жизнь военному делу. С 20-летнего возраста состоит на службе в Малороссийской войсковой канцелярии, вскоре получает чин военного товарища. В русско-турецкую войну 1768-1774 г.г. П. Скаржинский в чине поручика служит в казачьем полку, навербованного из поляков и украинцев, а также «из разных иностранцев славянской крови» (т. н. Нововербованный полк).

Согласно заключенному в 1774 г. Кючук-Кайнарджийскому мирному договору, турецко-подданные, воевавшие на стороне России, получали амнистию и право в течение года покинуть пределы Османской империи. Началась массовая миграция албанцев, греков, молдаван, волохов, болгар, поляков; с территории Турции в полном составе даже вышел полк, впоследствии названный Арнаутским. Российское правительство предложило переселенцам «вольности» только что уничтоженной Запорожской Сечи. Желая привлечь на малозаселенные земли Северного Причерноморья как можно больше людей, назначенный наместником Новороссийского края граф Григорий Потемкин в своих ордерах неоднократно подчеркивал, что «желающие тут селиться получат льготы и землю для вечного им жилища».

В июле 1775 г. казакам Нововербованного полка предложили поселиться по течению Днепра или Буга (по выбору самих казаков, только на 10 верст выше устья той реки, на которой будут селиться). Выбор казаков и командира полка секунд-майора Ивана Касперова пал на реку Буг. Так возникли селения Матвеевка, Баловное, Константиновка, Гурьевка, Себино, Новопетровское, Касперовка, Федоровка (Н-Одесса). Выше по течению Буга поселили и прибывших из-за границы арнаутов. Земля арнаутам отводилась на таком же основании, что и казачьему полку. Появились селения Троицкое, Михайловка, Скаржинка (Белоусовка), Арнаутовка (Дорошовка), Новогригорьевка, Раковец (Раково), Сокольская переправа (Булгари, Болгарка – ныне микрорайон Вознесенска).

Детальніше: Генерал Скаржинский и его дети: неизвестное о представителях известного рода

Оглоблин Олександр Петрович (1899 – 1992)

Оглоблин Олександр Петрович – видатний український історик, народився 6 грудня 1899 р. у Києві у родині службовця. У вісім років його віддали до підготовчого класу 3-ї чоловічої гімназії на Подолі, котру відвідували переважно діти міщан, духовенства і купецтва.

Свідомість майбутнього історика формувалася під впливом Київського Подолу, що славився архітектурою Мазепинської доби. Багато навчився і від учителя історії в гімназії, вихованця В.Б.Антоновича – відомого українського вченого В.Г.Ляскоронського.

1917 року вступив на історико–філологічний факультет Київського університету. Він слухав лекції і працював у семінарах таких відомих вчених, як М.В.Довнар-Запольський, Ю.А.Кулаківський, С.Т.Голуб’єв та ін.

Особливо плідно працював у семінарі приват–доцента П.П. Смирнова, де вивчав історію російської колонізації та історію російської географії. В університеті відбувся і науковий дебют молодого дослідника. Під керівництвом професора Довнар-Запольського він опрацював тему “Дискусійні питання історії східнослов’янського розселення”.

У 1919 р. одержав диплом і влаштувався вчителем української мови та українознавства в гімназії Товариства благоустрою дачних поселень в Пущі-Водиці під Києвом, а з 20 березня 1920 р. перейшов працювати викладачем історії до Київського Робітничо-Селянського університету (РСУ). Викладав також історію України на Вищих політичних курсах Правобережної України при ЦК КП(б)У. Однак робота в РСУ не задовольняла Олександра Петровича і він прагнув повернутися до університету (з 1920 р. – Київський Вищий інститут народної освіти ім. М.Драгоманова, ВІНО).

Здійснилася його мрія 27 березня 1921 р., коли на запрошення ректора М.І.Лободи влаштувався викладачем університету.

Київський університет – це ціла епоха в житті дослідника. Саме тут розкрився талант здібного педагога та вдумливого і ерудованого дослідника. Мало не 20 років (з перервою) вчений віддав цьому закладові. Тут він займається і організаційною роботою. Вже в травні того ж 1921 р. очолив комісію для вироблення статуту університету, де рішуче ставив питання українізації. Проте, ця боротьба скінчилася перемогою педагогічної групи, за якою стояв народний комісаріат освіти УРСР. Згодом до адміністративних обов’язків додалося ще й деканство на факультеті профосвіти та соцвиховання.

27 квітня 1922 р. історика було обрано професором кафедри нової історії України, яку він і очолив. На той час молодому вченому виповнилося тільки 22 роки (!). Читав науковець і курс історії України другої половини ХVІІ – початку ХХ ст., вів спецсемінари з історії класової боротьби в Україні та історії українського господарства. У лютому 1923 р. вчений здійснив подорож до Полтави, де відстояв від варварського знищення антирелігійниками знамениту Покровську церкву Калнишевського (1764). Одночасно з викладацькою роботою очолював комісію для заснування музею М.П.Драгоманова у ВІНО (1921).

Упродовж 1921–1926 рр. завідував історичною бібліотекою ім. Лазаревського. Проте найбільшим успіхом вченого став заснований ним при ВІНО економічний семінар історії України (1921 р.), перетворений в 1923 р. на історичний семінар вищого типу (ІСВТ) (1923–1928 рр.), який готував аспірантів та спеціалістів для вищої школи і науково-дослідної роботи.

Одночасно з ростом авторитету семінару зростала вага у наукових колах і його керівника. Апогеєм наукової кар’єри Оглоблина став захист у великому залі Одеського ІНО докторської дисертації ”Передкапіталістична фабрика в Україні” (10 червня 1926 р.)

Не можна поминути внеску Оглобина і до розвитку інших науково-педагогічних осередків Києва. Так, він плідно і натхненно працював у Київському археологічному інституті (1921-1922), Інституті народного господарства (1928-1930), Інституті шкіряної промисловості (1930), співпрацював з Центральним архівним управлінням (ЦАУ), за дорученням якого у квітні 1929 р. приїздив до м. Миколаєва заснувати там Центральний історичний архів Південної України.

Оглоблин їздить до різних міст для збору архівного матеріалу. Влітку 1929 р. відвідав Москву, де знайшов невідомі документи про зв’язки гетьмана “ханської України” Петрика (Петра Іваненка) з вищими колами української старшини, зокрема, з Мазепою. Згодом вчений написав низку напрочуд цікавих статей з політичної історії України кінця ХVІІ-ХVІІІ ст., що й до цього часу не втратили своєї наукової цінності. Це, зокрема, “Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)”, “ Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р.”, “До історії Руїни”, “До історії політичної думки на початку ХVІІІ ст.” Цей період в історії України розглядався науковцем, як надзвичайно важливий. То був час, коли автономістично настроєна козацька старшина, використовуючи різні держави (Польщу, Туреччину, Кримське ханство, Росію, Швецію), бажала вибороти Україні політичну незалежність. Проаналізувавши договори гетьмана Петрика з Кримом, дослідник підвів підсумок – це були угоди двох вільних держав, скеровані проти Московщини.

Досліджуючи добу Мазепи, історик підійшов до думки, що це був час відродження політичного, економічного, культурного життя, який наступив після Руїни. Хоча роль Мазепи трактувалася ним переважно в офіційному руслі, все ж вчений визнав його продовжувачем справи і планів Б.Хмельницького, визначним державником і дипломатом.

Окремий цикл праць Оглоблина присвячений проблематиці українського автономізму в другій половині ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст., пов’язаний безпосередньо з українським національним відродженням. Вивчаючи цей етап історичного розвитку, виступив оборонцем української аристократії того часу, її політичних, суспільних і культурних заслуг. Рефреном проходить думка про безперервність ідеологічного чину української політичної еміграції, що майже до 1760-х років діяла в Європі, починаючи з часів визвольних змагань гетьманів Мазепи (1687-1709) і Орлика (1710-1742) й мала певний ідейний, а подекуди й організований контакт з автономістичним рухом України.

Усе ж основною нивою, яку вчений мозольно орав довгі роки, створивши цілу школу науковців, була історія господарства України.

Дослідження історії докапіталістичної фабрики України було відзначено премією Укрголовнауки за 1926 рік.

Важливою ланкою творчого життя Оглоблина була його діяльність у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН). 1 січня 1930 р. науковця за згодою Д.Багалія було призначено виконуючим обов’язки керівника Комісії для вивчення суспільно-економічної історії України ХVІІІ-ХІХ століть у зв’язку з історією революційної боротьби (КВСЄІУ).

Спочатку комісією керував сам Багалій, а після смерті у 1932 р. його заступив Оглоблин. Основна робота, як керівника, зводилася до організаторських чинностей: він заступав на час відсутності Багалія, організовував засідання, редагував праці. За рік вчений подолав і свою науково-академічну тему: зібрав матеріал про повстання Петрика та з історії України.

Радянський тоталітарний режим “гідно подякував” своєму ентузіастові. Репресивні органи, які давно придивлялися до Оглоблина, наприкінці 1930 року вирішили “брати” вченого. Ще й досі не відомо, що інкримінувало НКВС Оглоблину. Відомо тільки, що вже на початку 1931 р. історика – “марксиста” випустили, але дослідник змушений був виступати з самокритичними статтями та доповідями, паплюжити самого себе і свій науковий доробок. 16 травня 1931 р. він вперше засудив свої наукові роботи періоду 1920-1925 рр., зазначивши що в них в значній мірі позначилися теорії економізму, у зв’язку з чим недооцінено класову боротьбу в Україні.

Щоб виправити ситуацію, пообіцяв написати “Методологію історії фабрик в Україні”. Паплюжив він самого себе і на сесії ВУАН, де визнав помилки, яких і не було, наприклад, схиляння до наукової концепції Грушевського, дружба з Слабченком, вплив школи Довнар-Запольського та ін.

Фарс на цьому не закінчився. Його систематично викликали для чергової обробки, щоб додати нової порції страху. Вінцем кампанії цькування стали події 27-28 травня 1931 р. у Києві, коли за ініціативою Київської філії товариства істориків – марксистів відбулася дискусія за доповіддю Т.Т.Скубицького про буцім-то буржуазну оглоблинську концепцію українського історичного процесу. З вуст ієрархів ВУАН і рядових колег, навіть учнів Оглоблина, на його голову лилися цебрами ідеологічні помиї.

Висновок дискусії приголомшував: Оглоблин визнавався типовим буржуазним істориком, якому не місце серед вчених соціалістичної України. Фактично, це був вирок, що означав цілковиту руїну наукових задумів і життєвих сподівань, відлучення від улюбленої справи з подальшим етапуванням в небуття.

І все ж науковець не втратив надії. Зосереджує сили на копіткій архівній роботі в Археографічній комісії ВУАН, членом якої був обраний ще 8 травня 1930 р., пов’язаній, головним чином, з виданням “Архіву Коша Запорозької Січі” та редагуванням праць Багалія. Разом з істориками М.Ф. Тищенком та М.М.Ткаченком він ще входив до бригади Полонської–Василенко, що готувала запорозьку архівну спадщину до друку.

Цей науковий гурт розробив проект видання, що мав включати 7 томів, укладених за проблемно-хронологічним принципом.

Продовжував науковець археографічні студії вже в Історико-Археографічному інституті, куди був переведений Президією ВУАН 13 лютого 1934 р. після ліквідації соціально – економічного відділу ВУАН. Паралельно виконував обов¢язки директора Київського архіву стародавніх актів (КАСА). Під його керівництвом бригада архівістів склала описи 4 актових книг за 1646–1657 рр. (до 3000 аркушів), переглянула 139 актових книг, упорядкувала архіви відомих діячів України – Кулаківського, Рубцова, Довнар-Запольського, Федотова-Чехівського, Левитського, Іконникова, Каманина та Бубнова.

Однак незабаром налетіла перевірка. Вона показала, що архів буцімто став зборищем українських буржуазних націоналістів, кублом контрреволюційного історичного табору, бо, як було зазначено, тут працювали Грушевський, член СВУ Гермайзер, націоналіст Романовський, “фашист” Дубровський. За визначенням комісії, це товариство використовувало архів як прикриття для ворожої діяльності, а директор КАСА спрямовував роботу на обслуговування документальною базою класово-ворожих буржуазних елементів. У висновку, характерному для тих років, відзначалося, що ”за проведення буржуазно-націоналістичної лінії Оглоблина О.П. – з посади директора зняти і з роботи в архіві звільнити.”

На початку 30-х років Оглоблин працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т.Г. Шевченка, де очолював відділ феодалізму. Для музею історик готував монографічне дослідження ”Рудництво на Правобережному Поліссі в кінці ХVІІІ ст.” Ця робота була тісно пов’язана з очолюваною ним експедицією для вивчення промислових запасів та сировинної бази соціалістичної промисловості.

Головна мета, поставлена перед експедицією, була досягнута, а узагальнений і опрацьований матеріал дав можливість Оглоблину зробити висновок про перспективність залізорудної металургії у Київській області.

В Інституті історії матеріальної культури АН УРСР він працював старшим науковим співробітником. Археологічна діяльність голови сектору історії техніки складалася з наукового керівництва Поліською експедицією, інспектування й проведення археологічних розкопок феодального городища в с. Городську під Києвом (р-н с. Трипілля). Дослідник з ентузіазмом брався за все, працював інтенсивно і завзято.

Ніщо не віщувало біди. Та раптом його звільняють. Буцімто за те, що він на означений термін не подав планової роботи “Металургія Правобережної України ХVІІ-ХІХ ст.” і саботував окремі розпорядження адміністрації.

Після кількамісячного безробіття Оглоблин влаштувався старшим науковим співробітником в Інститут історії України АН УРСР, де працював до вересня 1941 р. Робота в інституті відкривала широкий простір для втілення його задумів. Одним з найбільших його зацікавлень була доба гетьмана Мазепи. Тема вимагала вивчення цілого комплексу джерел – історичних письмових, фольклорних, мовних, археологічних тощо, виданих як в Україні, так і за кордоном. Вінцем пошуків стала монографія “Україна в часи Петра І” (11 друкованих аркушів).

Так само плідно працював Олександр Петрович на ниві шевченкіани. Шевченкознавчі праці вченого (“Шевченко і його епоха”, “Шевченко – борець проти кріпосництва й царизму”) відзначаються багатством і свіжістю фактів, новизною порушених питань і тем, оригінальністю суджень і висновків.

Вчений проводив велику роботу і з підготовки наукових кадрів. Серед його вихованців – К.Г.Гуслистий, І.М. Премислер, Ф.О. Ястребов, В.А. Дядиченко, Н.Д. Полонська-Василенко, Ф.Є. Лось, М.І. Марченко, О.С. Сенченко та ін.

Зрештою, йому вдалося відновитися в професорсько-викладацькій діяльності. Так, 1941 р. він очолив кафедру історії України Київського державного університету, ще з 1 листопада 1939 р. обіймав посаду завідувача кафедри історії України Одеського державного університету.

Зі вступом німецьких частин до Києва українська громада покликала професора О.П. Оглоблина на відповідальний пост голови Київської міської управи. На цій посаді за зовсім короткий час чимало зробив для відновлення господарства міста, спробував відродити діяльність ВУАН і розгорнути низку науково – дослідних осередків.

З наближенням Червоної Армії до Києва переїхав до Львова, де відразу ж включився в роботу історичної секції Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка та організованої з ініціативи митрополита А.Шептицького церковно–археографічної комісії. Для неї Олександр Петрович склав проект статуту.

Проживши багато років за тоталітарної доби, дослідник не завагався прийняти рішення, коли і до Львова наблизилася лінія фронту. Вже в березні 1944 р. він на запрошення колегії професорів Українського вільного університету переїхав до Праги, щоб назавжди залишитися на чужині політичним та науковим вигнанцем. У Празі він у 1944 р. написав велику роботу про громадсько-політичні погляди. М.С.Грушевського. Цей науковий твір вченого став його останньою роботою на рідній землі.

Можна стверджувати, що постатей такого масштабу, як О.П.Оглоблин, небагато не лише в українській, але й у світовій науці. Глибина методологічного аналізу, джерелознавча грунтовність, широка ерудиція принесли йому європейське визнання, поставивши до лави найвідоміших вчених світу.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.203-206

Борщак Ілько (1892-1959)

До майже цілком недосліджених сюжетів історії укра­їнської історичної науки належить творчість тих дослідни­ків, яких до складного еміграційного життя довели події так званої громадянської війни. Протягом десятиріч їх позитивний внесок у вивчення минулого України замовчували. Ха­рактеристику спадщини зводили до стандартно різних негативних ярликів. На сьогодні не підлягає сумніву, що вклад цієї великої групи істориків у дослідження історії України вимагає об’єктивного висвітлення з відзначенням, у першу чергу, такого фактографічного і концептуального матеріалу, що може і повинне збагатити уявлення про наше минуле. По­руч з істориками, що визначили своє місце в історичній нау­ці ще в дореволюційні роки (наприклад, М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, В.Біднов, О.Лотоцький), за кордоном опинилися дослідники, які лише на початку 30-х рр. зайняли відповідне місце в історіографії (В. Заїкин, Б. Крупницький, Д. Олянчин, С. Наріжний, В. Січинський та інші). Одним з найцікавіших представників молодої ге­нерації став І. Борщак.

Ілько Борщак народився на Миколаївщині поблизу Березнегуватого 19 липня 1892 р. в родині шкільного інспектора, «в православній вірі», як він деколи висловлював в автобіографічних згадках. Після навчання у Петербурзькому, Київському, Одеському уні­верситетах, де основним предметом його навчання були пра­во та класична філологія, Борщака залишили при Одеському університеті для дальшої спеціалізації по лінії міжнарод­ного права. У 1914 р. він поїхав у наукове відрядження до Західної Європи і почав свої розшуки від Гааги. Там застав його вибух світової війни. При спробі прорватися додому, в Україну, його захопили німці й інтернували в Касселі. Зав­дяки обмінові між Німеччиною та Росією, він, переїхавши через Норвегію, опинився в межах Російської імперії, його зразу відправили на фронт до Східної Прусії. Поранений у битві під Танненбергом, лежав у шпиталі в Каунасі. Потім - артилерійське училище в Одесі, австрійський та румунський фронти.

Після лютневої революції потрапив у вир подій. Його було обрано членом Української ради військ Румунського фронту. У червні 1918 р. добрався до Києва, де панував режим гетьмана П.Скоропадського, що опирався на німецьку "допомогу". До німців Борщак ніколи не палав симпатією. Але іронія долі захотіла, щоб він одружився з німкою, Софією фон дер Лявниц (1891-1932), перекладачкою Шевченка на французьку мову. Але вона була німкою лише наполовину - мати її з дівочим прізвищем Оленич, вважалося, походила з роду гетьмана Данила Апостола. У серпні 1918 р. німці заарештували Борщака. Три тижні він провів у київській в‘язниці. Упадок гетьмана приніс молодому українському офіцерові моральне задоволення: з рук німецького генерала, який капітулював, він прийняв великий склад боєприпасів, дуже потрібних для армії Української Народної Республіки.

У січні 1919 р. Борщак поміняв мундир на чорний костюм дипломата. В складі місії УНР він від‘їхав до США. Кінець 1919 р. зустрів у Парижі, як секретар української делегації на Мировій конференції. На цей час припадає його зустріч з Уїнстоном Черчилем - йому Борщак намагався довести, що така держава, як Україна, таки існує. В складі Комітету дій він протестує проти угоди Петлюри-Пілсудського, за якою західноукраїнські землі перейшли під владу Польщі.

У листопаді 1922 р. Комітет дій декларує свою підтримку радянській Україні. На думку членів Комітету (серед них також Борщака) лише радянська Україна могла гарантувати соборність всіх українських земель... У ці ж роки (1923) Борщак був членом ефемерної Ліги української культури. Захищаючи права українців Галичини, у 1924 р. зустрічався з керівником Французької соціалістичної партії Леоном Блюмом.

У Парижі Борщак залишився на ціле життя. Тут він остаточно знайшов своє покликання - наукову працю. Він з головою поринув у архівні та бібліотечні пошуки, спершу у Франції, а пізніше в сусідніх країнах. У Франції практично поза полем зору допитливого дослідника не залишилося жодної великої бібліотечної чи архівної збірки. Він зумів проникнути не лише до архівів Міністерства закордонних справ і Міністерства оборони, але також до деяких зачинених приватних колекцій. Після Парижа та інших французьких міст - бібліотеки й архіви Лондона. Відня, Рима, Стокгольма, Упсали, Лейдена, інших міст Бельгії та Голландії.

Всюди вперті розшуки того, що стосується України, особливо її минулого, XVII - початку XX ст., контактів із Заходом, зокрема, з Францією.

Він мріяв про великі всеохоплюючі праці, але в умовах еміграції, постійної гонитви за шматком хліба, фундаментальні праці вдавалося публікувати переважно окремими фрагментами. Та це не зменшувало настирливості дослідника. Він опублікував протягом життя понад 400 праць, серед них більше десятка книжок українською та французькою мовами (деякі перекладено також англійською). Борщак був дуже добрим знавцем західних джерел та літератури з історії України. Його огляд "Україна в літературі Західної Європи". – Париж, 1933. - Т.3-4; 1934. - Т.1-2; 1935. - Т. 1, що вийшов також окремою книжкою, не втратив свого значення досі, хоча й можна до нього додати не одне відкриття пізніших років. До праць історіографічно-джерелознавчого характеру можна зарахувати також такі огляди: "Звідомлення з дослідів в архівах Західної Європи, переслане Українській Академії наук у Києві" - "Записки наукового товариства ім. Шевченка". - Львів, 1924. - Т.134-135; "Наукові установи радянської України", Париж, 1935. - Т. 2; "Історія України. Публікації українською мовою, що появилися поза СРСР". Париж. 1939. - Т. 187.

Узагальнюючий характер мала його брошура "Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях". - Париж, 1923.

В основному ж праці Борщака міжвоєнного періоду групувалися довкола кількох основних тем: Козаччина XVII ст., Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, суспільно-політичний рух у Східній Україні та історія української дипломатії. І все це переважно у специфічному французько-українському аспекті.

Доба гетьмана Б.Хмельницького і пізніша Руїна відбилися в серії статей, з яких заслуговують на увагу, зокрема: "Хмельниччина і тодішня французька преса" - "Українська трибуна". - Варшава, 1921. - №187-188; "Франція й Україна. Козаки Б.Хмельницького під Дюнкерхеном" (1645 р.); “По невиданих документах архівів військового міністерства й Міністерства закордонних справ у Парижі”. - Там же, 1922. - №5; "Бопланіана" – Берлін, 1924. - Кн. 2. - № 17; «Європа й Україна у минулому». – “Календар то­вариства «Просвіта» на 1925”. - Львів, 1924; «Давні зв'язки між Англією та Україною». — Лондон. 1931. - Т. 10.

Значно більше уваги присвятив Борщак XVIII століттю, особливо часам гетьманів І.Мазепи та П.Орлика. Спершу виникли десятки статей, наприклад: «Орликіана. Опис невиданих документів про гетьмана Орлика, його родину і ото­чення». - «Хліборобська Україна». - Відень, 1922. - Т. 3; 1923. - Т. 4; «Україна і французька дипломатія XVIII ст.». «Нова Україна». - Прага, 1923. - № 3; «Могила Пилипа Орлика». - «Стара Україна». Львів, 1924. № 6; «Пилип Орлик. Голов­ні дати життя, акції і бібліографії. З нагоди 182-ї річниці його смерті». – Там же, 1924. № 7-8; «Пилип Орлик. Ви­від прав України. З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції». - Там же, 1924. № 9-10: «Діарій Пилипа Орлика» - Там же. 1924. № 9-10; «Гетьман Пилип Орлик і Франція. Сторінка дипломатичної історії» - ЗНТШ. - Львів, 1924. - Т. 134-135; «Арешт Войнаровського» - Там же, 1925. - Т. 138-140; «Мазепа - людина й історичний діяч». - Там же, 1932. - Т. 152. - вип. 1.; «Вольтер і Україна. За невиданими документами». - «Україна». - Київ, 1926. Кн. 1; «Шведчина і французька дипломатія». - «Науковий збірник історичної секції Всеукраїнської Академії наук за 1928 р.». - Київ, 1928 р. Пізніше вийшло кілька книжок: «Життя Мазепи». - Париж, 1931 (разом з Р.Мартелем; книжка витримала не менше дев'яти видань, серед них українське: «Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана». - Львів, 1933); «Великий мазепинець Григорій Орлик, генерал-поручик Людовика XV». - Львів, 1932; «Войнаровський, сестрінок гетьмана Івана Ма­зепи, друг Аврори Кенігсмарк і сибірський в'язень». - Львів, 1939.

Захоплення Наполеоном, яке Борщак виніс ще з дому, вилилось у кілька нарисів. Завершенням стала книжка «На­полеон і Україна». - Львів, 1937.

До XIX-першої половини XX ст. Борщак підійшов як історик суспільно-політичного руху, культури, а також як історик дипломатії. Так виникли праці: «Український мир у Бересті-Литовському». - Париж. 1929. № 4-8; «Україна на Мирній конференції 1919-1923». - Там же. 1937. Т. 1-4; 1938. «Карпатська Україна в міжнародній грі». Львів, 1938; "Нові документи про українську політику Центральних держав 1918 р." - Париж, 1939, №6.

Українсько-французьких культурних взаємин стосувалися такі нариси, як: "Україна в Парижі: - серія фельєтонів паризьких "Українських вістей" 1926, (починаючи від №6) – 1927 рр. (це була частина грандіозного задуму скласти своєрідний путівник по всіх "українських місцях" Західної Європи; з цих мрій нічого не вийшло); "Шевченко у Франції. Нарис з історії французько-українських взаємин". Львів, 1933.

Праці Борщака в основному написані на доброму науковому рівні, переважно на свіжій, вперше використаній саме ним джерельній базі. Ненормальні умови публікацій (у газетах, популярних журналах) деколи примушували Борщака відмовлятися від докладного цитування тих архівних фондів, з яких він черпав відомості. Інколи траплялися помилки. Борщака приваблювала також публіцистика, часто з політичним контекстом.

На початку 20-х рр., коли в радянській Україні без принаймні із-зовні помітних перешкод розгорталося культурне відродження і комуністична партія проголошувала ідеї українізації, його симпатії повернули в бік радянської республіки.

Він взяв активну участь в утворенні радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ; 1923-1932 рр.), був одним з його лідерів. Хоча ніколи не був комуністом. Союз налічував близько 800 членів, переважно галичан ( не дуже багато, якщо враховувати, що українців у Франції було тоді майже 40 тисяч). При Союзі був гурток українознавства, яким керував Борщак. У 1926-1927 рр. він був одним з організаторів товариства Друзів українського кіно. У 1926-1929 рр. Борщак видавав у Парижі газету Союзу "Українські вісті" (формально головним редактором був О.Севрюк), в програмі якої було записано, що "Українські вісті" обстоюють Соборну Радянську Українську Республіку на всіх українських землях" та "викривають польські й румунські звірства над західноукраїнським населенням й оповіщають їх перед світом".

У цей період Борщак часто друкував свої праці в наукових та літературно-громадських журналах радянської України. В Парижі він зустрівся з політичними і культурними діячами Харкова і Києва: у 1927 р. з Ольгою Багалій-Татариновою, дочкою відомого історика, та неодноразово - з М. Скрипником; у 1928 р. з М. Хвильовим, (який і мешкав у Борщака на вул. Ложьє, 34), дочкою М. Грушевського, етнографом Катериною. Сталінський терор, що розбушувався в радянській Україні в кінці 20-х рр. та затягнувся на кілька десятиріч, не лише припинив контакти з Харковом - Києвом, але і цілком підірвав платформу СУГУФу і його дру­кованого органу. За своє радянофільство в політиці Борщак заплатив у науці тим, що у 1935 р. його обрання дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка президія товариства не затвердила.

У Парижі Борщакові жилося нелегко. Ще у 1931 р. він робив спроби, щоб викладати українську мову та українознавство в Сорбонні — надії не здійснилися. Лише у 1938 р.: він добився постійної праці. Став ініціатором викладання української мови та курсу українознавства в одному з найпрестижніших паризьких вищих навчальних закладів (призначеному, в значній мірі, для підготовки дипломатів – Національній школі живих східних мов). Та політична публіцистика ще часом притягала його. Після Мюнхенської змови 1938 р. написав дві статті проти неї для Львівського “Діла” – їх конфіскувала польська цензура.

Друга світова війна поламала досить вже помірний спо­сіб життя історика. 11 червня 1940 р., напередодні приходу німців, Борщак покинув Париж, 5 вересня 1940 р. окупанти заарештували його. Він провів вісім місяців у зловісній в‘язниці Санте. 16 квітня 1941 р. його звільнили: наближалася війна з Радянським Союзом, а з Борщака хотіли зробити ректора Київського університету (якого німці й не відкривали). 26 лютого 1943 р. його заарештували вдруге, як співробітника деголлівської преси і керівника української антинімецької організації. Якимось чудом його звільнили, але Борщак перейшов на нелегальне становище. До Парижа він повернувся 25 серпня, тоді, коли до столиці увійшла одна з французьких танкових дивізій. Свої окупаційні будні вчений описав у мемуарах «Вісім місяців у Санте. Щоденник 1940-1941». (1946). Безкомпромісність позиції Борщака здобула велику прихильність французької громадськості.

Після закінчення війни Борщак зробив спробу повернутися в Україну. У далекій Франції виглядало, що в Україні життя поступово стабілізується, Борщак прийняв радянське громадянство, в Києві обговорювалося питання про обрання його академіком Академії наук УРСР.

Але з України приходили чимраз тривожніші вісті. Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У у 1947 р. свідчило, що терор продовжується. Борщак прийшов до радянського посольства і повернув паспорт. Здавалось, важкі випробування часів війни могли підірвати сили вченого. Та він був невтомним. Як професор української мови, літератури і культури, він продовжує свою викладацьку діяльність в Національній школі живих східних мов. 1949 р. стає ди­ректором Архіву української еміграції у Франції, що збері­гався у приміщенні цієї ж Національної школи. У 1949-1953 рр. видає в Парижі науковий журнал «Україна» (вийшло 10 збірників) з численними власними статтями, нарисами, нотатками. Він редагує серію видань українських класиків зі своїми передмовами і примітками: О. Стороженко. «Марко Проклятий». Париж, 1946; М. Костомаров. «Книги буття українського народу». - Париж, 1947; Т. Шевченко. Вибраний Кобзар». - Париж, 1947. Видає перший французький підручник української мови «Українська читанка з гра­матикою, коментарем та словником». - Париж, 1946.

Продовжує попередні дослідження:

Отже, XVIII ст.: «Маловідома французька біографія Юрія Хмельницького». – Нью-Йорк, 1953. Т. 3. № 7. Далі, XVIII ст.: «Історична легенда України. Історія русів». - Париж, 1949; «Гетьман Орлик у Солуні (1723-1724 рр.)» - «Україна». - Париж, 1951. Зб. 5; «Орликіана». - Там же. 1953. Зб. 10; «Слідами гетьмана Розумовського у Франції». - Мюнхен, 1957.

Та, врешті, XIX-початок XX ст.: «Михайло Грушевський. - “Соборна Україна”. - Париж., 1947. № 2; “С. Томашівський - історик України” (До 20-річчя з дня його смерті). - 1951. 3б. 6; «Україна в Парижі. Мандрування й пам'ятки». - Там же. 1949-1953. 3б. 2-10 (перероблені, значно доповнені й продовжені фельєтони паризьких «Українських вістей» 1926-1927 рр.); ”Україна в Російській імперії XIX-початку XX ст. 1800-1917». - «Україна. Стисла енциклопедія». Т. 1. - Торонто, 1963 (видано посмертно). Посмертно опубліковано також чимало статей в «Енциклопедії українознавства» та англомовній «Енциклопедії України».

Передчуваючи недалеке закінчення свого життєвого шля­ху, Борщак взявся переглядати особистий і науковий архіви. Основну частину своїх матеріалів він віддав до Архі­ву української еміграції у Франції, що тепер входив до складу Національного інституту східних мов і цивілізацій. Дещо передав проф. Марі Шерер, колезі за викладацькою діяльністю. З тих матеріалів, які залишилися в руках його молодшого співробітника - Аркадія Жуковського, дещо повертається (як Борщак колись мріяв) в Україну, до фондів Академії наук у Києві.

В листопаді 1990 р. А. Жу­ковський передав через члена-кореспондента АН УРСР П.Соханя підготовлений власноручно Борщаком список йо­го друкованих праць (це три зошити не дуже розбірливим почерком) і доповнений рукою остаточний варіант праці «Україна в літературі Західної Європи». Підсумок того, що збереглося, а що не вціліло з матеріалів Борщака, здається, буде зроблено не скоро. Чи збереглися його щоденник, папери, що стосувалися політичної його діяльності, зокрема 1919-1922 рр., протоколи Найвищої Ради послів 1923 р. відносно Східної Галичини, особисті архіви приятелів, які, під впливом відомостей про українізацію, виїхали в радян­ську Україну, а свої папери залишили Борщакові, - поки що невідомо. Була чимала бібліотека з унікальними видан­нями, серед них Шевченків «Кобзар» 1860 р. з автографом поета (його Борщак купив випадково у Парижі 1927 р.).

Весною 1958 р. Борщака розбив параліч, відняло мову. 11 жовтня 1959 р. його не стало.

Багато амбітних наукових планів, публікаторських задумів обірвалося незавершеними, не доведеними до кінця. Після Борщака залишилася ве­лика наукова та публіцистична спадщина, розпорошена в десятках різних видань, спадщина, яка досі не вивчена як слід. Однак вже сьогодні не підлягає сумніву, що досліджу­вати різноманітні контакти - політичні, дипломатичні, куль­турні - України з країнами Західної Європи, особливо з Францією, періоду середини XVII-початку XX ст. без уваж­ного студіювання праць Борщака просто неможливо.

Заслу­гою історика на довгі часи залишиться популяризація укра­їнської проблематики у франкомовному науковому середовищі та самого імені України в різних громадських колах Франції.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.172-176

Аркас Микола Миколайович (1853-1909)

Микола Миколайович Аркас - український історик, композитор, громадсько-політичний діяч. Народився 7 січня 1853 р. в Миколаєві, де й прожив усе своє життя. Закінчив Новоросійський університет в Одесі в 1875 р. В 1875-1898 рр. служив у морському відомстві в Миколаєві.

Книга М.М.Аркаса «Історія України-Русі» - це перша історія нашої Батьківщини, видана в 1908 р. в Петербурзі українською мовою. Нечуваний для таких видань того часу масовий, 7-тисячний тираж розійшовся протягом кількох місяців. Хоча вона в тогочасному суспільстві була сприйнята й неоднозначно, проте прості люди зустріли написану популярною, дохідливою мовою історію України з любов’ю та захопленням.

Багато було драматизму навколо цієї книги. І популярність, і підтримка прогресивних учасників національно-визвольного та культурного процесу в Україні початку XX ст., і розносна критика за те, що книга, нібито написана на «московський кшалт», написана автором-великодержавником, прислужником російського царизму. Не обійшлося без знеславлення автора як людини (взявся не за свою справу), принизливого тавра дилетанта.

Після жовтневих подій 1917 р. радянська історична наука спочатку перестала помічати книгу, а в роки культу і застою прирекла на повне забуття ім’я автора, зарахувала її до буржуазно-націоналістичної літератури. Тільки в роки короткочасної «хрущовської відлиги» 50-х років про М.М.Аркаса інколи почали згадувати, але не більше.

Його книгу схвально зустріли й вітали її автора такі відомі українські діячі, як Г.Хоткевич, Є.Чикаленко, В.Степаненко, Б.Грінченко, В.Липинський, В.Доманицький, Б.Лепкий та багато інших. Так, Б.Грінченко писав М.Аркасу: «Невже ж Ви не постерігаєте, як Вас усюди, і всі люблять за Вашу історію?».

Дід М.М.Аркаса - Андрій (Андреас) - був грецького походження, з початку XIX ст. назавжди поселився в Миколаєві, знайшов собі другу Батьківщину, в Україні. А його дружина (мати М.М.Аркаса) Софія Петрівна, дочка урядовця Чорноморського флоту, походила з роду української козацької старшини - Богдановичів. Вона прищеплювала синові любов до українських народних звичаїв, пісень, казок, мальовничої природи, простого народу.

Серед музичних творів М.М.Аркаса - записи та обробки народних пісень (80), романси та ін. Головний твір - опера «Катерина» (1891) за сюжетом однойменної поеми Т.Г.Шевченка. Опера була вперше поставлена в 1899 р. у Москві трупою М.Кропивницького, її музика пройнята колоритом української народної пісні.

Демократичні погляди прищеплював вчитель музики П.І.Ніщинський - автор славнозвісного хорового співу «Закувала та сива зозуля». Саме Ніщинський навчив М.М.Аркаса теорії та композиції музики, виконавському мистецтву, розвинув професійний смак кращих зразків українського музичного фольклору.

Проте крововилив у мозок і слідом за тим невиліковний параліч правої руки не дали змоги М.М.Аркасу більше сідати за фортепіано. Опера «Катерина» залишилася єдиною у творчому доробку М.М.Аркаса-композитора. В листі до М.В.Лисенка, видатного українського композитора дожовтневої доби, корифея українського оперного мистецтв, він пише: «Шкодую тільки, що болість моя така дужа і навпаки одібрала у мене можливість працювати на любому музикальному напрямку». До самої смерті М.М. Аркас продовжував цікавитися українським музичним фольклором, як і раніше, запрошував на гастролі у Миколаїв кобзарів і бандуристів з усієї України.

Третім («Історія України-Русі», опера «Катерина») дорогим і рідним дітищем М.М.Аркаса була громадська організація - Миколаївська «Просвіта». Для створення та її діяльності він доклав і зусиль, і матеріальних коштів. В умовах підозри і недовір'я царських властей до «просвіт» не уникнув їх, як і інші учасники, М.М.Аркас. Тим більше, за його зв’язки з багатьма діячами українського національно-культурного руху, спілкування з «простонароддям», кобзарями, бандуристами, участь у відкритті в 1903 р. пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві.

Товариство «Просвіта» мало в Миколаєві попередника - «Інгульську громаду», засновану таємно в 1880 р. Проіснувавши недовго, залишила певний слід в українському духовному житті краю. Під впливом революційних подій 1905-1907рр., ряду практичних заходів (концертів бандуристів, кобзарів, лекцій) стала відчутною гостра потреба і можливість створення культурно-просвітницького об'єднання. З ініціативи М.М.Аркаса група ентузіастів на початку 1907 р. створює «Просвіту» в Миколаєві, а 16 лютого її було зареєстровано.

25 лютого 1907 р. збори товариства головою «Просвіти» обрали М.М.Аркаса, заступниками - А.В.Крижанівського і С.І.Гайдученка. Незабаром товариство об'єднувало вже понад 100 чоловік. Активно працювали в ньому дружина Аркаса - Ольга Іванівна, син Микола Миколайович. Однак «Просвіта» зовсім не замкнулася у вузьконаціональні українські рамки. Навпаки, її членом міг бути представник будь-якої національності.

Дбаючи про національний розвиток представників інших народів, «Просвіта» боролася за впровадження української мови у народну освіту. На кошти її керівника була збудована і утримувалася школа з рідною мовою викладання в с. Христофорівці, така ж школа працювала на його видатки протягом двох років (до смерті М.М.Аркаса) у с.Богданівці. Товариство поширювало українську літературу, читалися лекції про вітчизняне історичне минуле. Перед виставами в театрі М.М.Аркас читав цикли лекцій з історії України. Плідною була й культурно-освітня діяльність. Тільки протягом 1908 р. відбулося майже півсотні літературно-музичних та інших вечорів.

М.М.Аркас та його рідні не з таких уже й значних коштів робили матеріальні пожертвування на користь «Просвіти», допомагали багатьом народним талантам.

Матеріальні нестатки, в яких він жив останні роки, переслідували родину і після смерті М.М.Аркаса 13 березня 1909 р. Для поховання продали останні залишки маєтку. Більше 10 тис. миколаївців провели в останню путь славу і гордість України.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.166-167

Каразін Василь Назарович (1773-1842)

Народився 10 лютого 1773 р. в селі Кручик Харківської області. Його батько був поміщиком цього села. У січні 1791 р. вісімнадцятирічний юнак прибув до Петербурга для проходження служби в лейб-гвардії Семенівського полку. Але військова справа виявилася не досить привабливою, і допитливий юнак одночасно із проходженням служби відвідує Гірничний корпус, який на той час був найкращим технічним вищим навчальним закладом Росії.

На початку 1796 р. Василь Назарович одружився з Домною Іванівною, чотирнадцятирічною кріпачкою, вихованкою його матері. Шлюб з бідною вихованкою не був схвально сприйнятий родичами Каразіна. Це, а також політика Павла І, стали причиною намірів Василя Назаровича залишити Росію.

Але легально зробити це не вдалось. Каразін отримав відмову в одержанні паспорта. Тоді він вирішує перейти кордон нелегально. Це відбулося у ніч з 12 на 13 серпня 1798 р. біля міста Гродно. Спроба виявилася невдалою. Василь Назарович та його вагітна дружина були затримані. Каразін вирішує попередити покарання і сам пише листа до Павла I з визнанням своєї провини та з поясненням свого вчинку.

Чесність Василя Назаровича сподобалась цареві, і Карамзін не тільки не отримав покарання, а навпаки, був обласканий Павлом I.

Зрештою, сам обрав собі місце служби. З лютого 1800 р. став колезьким перекладачем, написав “Історію медицини в Росії”.

22 січня 1801 р. Каразін отримав чин колезького асесора., а 11 квітня 1801 р. стає колезьким радником. 8 вересня 1802 р. був призначений управителем справ головного управління училищ Міністерства народної освіти. Він продовжував працювати. Ще в 1801 р. ним була створена нова система народної освіти – від церковних шкіл до повітових училищ, університетів. Фактично Каразін організував перше у світі Міністерство народної освіти, домігся корінної зміни діяльності судових органів. Каразін представив Комісії “Начерки уставу про суспільне виховання”, де були викладені загальні положення про початкові, повітові, губернські училища та університети. На основі начерків були складені “Правила народної освіти в Росії”, а також типові статути перших у країні університетів – Московського, Віленського, Дерптського, Харківського.

Одночасно Каразін розробив методологію державної статистики, проект організації статистичної служби. Він першим у світовій практиці висунув план успішного розвитку економіки за допомогою приватизації.

Заснування в Харкові університету стало мрією Каразіна. Він обіцяє імператору, що більшу частку витрат візьмуть на себе харківські дворяни. Отримавши усне схвалення імператора, Каразін їде до Харкова.

У червні 1802 р. Василь Назарович пише лист до губернського предводителя харківського дворянства В.М.Донець-Захарнівського з пропозицією, щоб дворянське зібрання винесло рішення просити уряд про відкриття університету та розпочати збір пожертвувань. Харківські дворяни не поспішали вносити гроші, а внаслідок прохолодних стосунків до Каразіна з боку царя на затію створення університету стали дивитися, як на нісенітницю.

Незважаючи на труднощі, на початку 1803 р. був підписаний указ про створення Харківського університету. Доглядати за його влаштуванням було доручено професору Іллі Федоровичу Тимковському, який у майбутньому очолив одну з кафедр у новому університеті.

23 січня 1805 р., через тиждень після урочистого відкриття першого українського університету, отець Фотієв писав йому: «Шукали Вас, не знайшли і признавались, що щастям цим Україна Вам єдиному зобов’язана». Новий університет мав 4 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, природничий та медичний. Він готував математиків, медиків, хіміків, фізиків, астрономів, філологів та ін.

30 серпня 1811 р. вчена рада університету обрала Каразіна своїм почесним членом.

Небайдужий до політичного життя, він стає виразником раннього російського панславізму, коли в 1804 р. подав до Міністерства записку про створення Словено-Сербської держави.

Задум створення царства словенців виник у Каразіна під впливом безпосередніх зустрічей із сербськими діячами.

В 70-ті роки XIX ст. записка Каразіна увійшла до наукового обігу, як документ, котрий свідчив про появу в Росії на початку XIX ст. ідей про політичне об'єднання слов’ян.

Він живе у своєму маєтку, займається науковою працею. Напрямки його наукових захоплень - історія, література, економічні питання та природознавство. Створив перший у світі катер з паровим двигуном. Винаходить рецепт водостійкого цементу, удосконалив методи обробки шкіри, створив дешеві та стійкі барвники з відходів. Він удосконалив процес одержання селітри. Першим винайшов та виготовив консервовані продукти, що зберігалися на протязі року, винайшов та став практично застосовувати парове опалення, за 30 років до його офіційного відкриття в Німеччині. Каразін висунув ідею практичного використання атмосферної електрики для різноманітних потреб промисловості, сільського господарства. Для цього він пропонує використати аеростат або повітряну кулю, вкриту густою щетиною металевих гілок. Цей «атмосферний пристрій» він радив запустити в небо на шкірі, оповитій металевим дротом, що буде слугувати каналом для проведення атмосферної електрики до місця її споживання.

Винайшов паровий сушильний апарат, який став прообразом сучасної вакуум-сушилки. Ним було засноване перше в Україні науково-технічне товариство «Філотехнічне».

У лютому 1806 р. Каразін представив на розгляд Ради Московського університету власний «винокуренний заряд», на якому одержав високоякісні напої. У березні 1810 р. виступив у Московському товаристві природознавства з доповіддю про метеорологію, запропонував вивчати цю нову науку в Харківському університеті, займатися вивченням погоди. Каразін створив першу метеорологічну станцію у селі Кручик.

Різноманітні інтереси, наукові винаходи Каразіна не були сприйняті в Петербурзі.

Перу Каразіна належить багато наукових праць, зокрема, соціально-економічних. Вперше в історії економічної думки дав вичерпне для того часу теоретичне дослідження причин коливань валютного курсу. Є автором “Записки про заснування товариства поміщиків з метою поступового звільнення селян” (1820 р.). Він тісно пов’язував подолання економічної відсталості Росії та забезпечення її економічної незалежності з проблемою закріплення грошового обігу та державних фінансів. Вважав необхідним підвищити курс асигнацій шляхом великої маси знецінених паперових грошей. Проблему заміщення державних фінансів ставив у безпосередню залежність від зменшення невиробничих витрат, перш за все від скорочення занадто великих витрат державного управління. Він був прихильником широкого поширення кредиту за допомогою заснування акціонерних товариств. Також значну увагу приділяв питанням податкової політики, яку пропонував будувати на основі прибуткового-майнового обкладення, що мало бути поширене не тільки на селян, але і на поміщиків.

Він друкує статті «Про старовину Слобідсько-Української губернії», «Погляд на Українську старину», «Язичеське свято в Європі в XIX ст. християнського літочислення», «Про ім’я слов’ян», «Про значення Харкова для полуденної Росії» та ряд ін. Багато праць до цього часу не надруковані, наприклад, такі, як: «Ідея про нову і розмінну монету».

В дорозі до Нікітського ботанічного саду застудився, повернувся до м. Миколаєва і помер 4 листопада 1842 р. на руках улюбленого сина Філадельфа.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.115-117

Волобуєв Михайло Сидорович (1903-1972)

Визначний український економіст, один з чільних теоретиків ідеї економічної самостійності України.

Народився 24 січня 1903 р. в м. Миколаєві в родині службовця. Закінчив Миколаївську гімназію. Вищу освіту здобув екстерном – закінчив економічний відділ Харківського інституту профосвіти, а в 1922 р. направили у Вінницю керувати таким самим відділом. Наступного, 1923 р. став працювати в тодішній столиці України – Харкові – у Головкомосвіті. Там він почав викладацьку діяльність в Інституті народної освіти, фінансовому технікумі, став професором політекономії, завідував кафедрою механіко-машинобудівного інституту (1930-1933).

Саме в Харкові він упевнився, що слово й діло правлячої партії дуже розходилися. Чітке бачення антиукраїнської колоніальної політики Москви щодо України й спонукало його написати й опублікувати свою унікальну працю “До проблем української економіки” в теоретичному журналі “Більшовик України” (№№ 2, 3, 1928).

Після Переяславської ради України з Москвою, вказує економіст, остання поступово задушила зовнішню торгівлю України і перетворила її на свою колонію. Російські купці та фабриканти заволоділи продуктивними силами України, висотали з неї матеріальні, людські, фінансові ресурси. Адже на численні загарбницькі війни, які майже постійно вела Російська імперія, вона потребувала все нових і нових ресурсів.

Волобуєв робить висновок, що у XVIII ст. українська економіка була розвиненіша, ніж російська. Україна й тоді інтенсивно торгувала з Європою, на відміну від Росії через її відсталість.

Дехто продовжує твердити, що саме російська адміністрація Півдня України на чолі з Потьомкіним мало не принесла туди цивілізацію. Це в той час, коли саме вона прийшла, показав на грунтовних матеріалах Волобуєв, підтверджує останніми дослідженнями професор-економіст Запорізького університету А.Бойко, то знищила перші й найпередовіші в тодішній Європі фермерські господарства, якими були запорозькі зимовники. Так вважав і славнозвісний авторитет М.Грушевський.

Волобуєв довів, що й за СРСР дискримінаційне становище української економіки та нашого народу збереглося. Основні капіталовкладення йшли на Урал, інші райони Росії, надто великий відсоток бюджету України йшов на потребу інших республік.

Одночасно накреслив свій обгрунтований план виходу України з колоніального становища. Заперечуючи російську теорію єдності економіки всієї російської імперії, він довів, що Україна здавна історично оформлений, народногосподарський організм, який має власні історичні, і власні майбутні шляхи розвитку. Тому треба наділити українські економічні відомства правами дійсного керівництва всім господарством України, бюджет має затверджуватися тут, союзний Держплан повинен виконувати лише загальнодирективні функції та ін.

В пізнішій публікації того ж журналу Волобуєва звинуватили, що він створив обгрунтування теорії про конечність і необхідність виходу радянської України із СРСР. Врешті, так воно й було. Мислячи чесно і неупереджено, прийшов до думки про природність і необхідність саме самостійного розвитку національних економік. Звичайно, не він один бачив, що за словами Москви про “рівноправність” стоїть імперське прагнення вивищити Росію за рахунок інших завойованих народів, уже тоді бачив оту горезвісну тенденцію московського керівництва узалежнювати всілякими можливими способами Україну та її економіку від Росії, накидати на неї залізні пута, які й в умовах становлення незалежної держави ще довго будуть відчуватися.

М.Волобуєв не побоявся тоді виступити із своєрідним протестом проти тодішньої ситуації. Акцентував увагу на факті, що економічне питання є центральною частиною національної проблеми, проблеми національного відродження та розвитку. Так, він стверджував: “Ліквідація “провінціального становища” нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення України нестриманого розвитку продуктивних сил, забезпечення її становища, оформленого і закінченого національно-господарського організму”. Вважаємо, що це абсолютно сучасна думка. Тож недаремно сучасні недруги Української держави все роблять для того, щоб економіка України не розвивалася, щоб людність залишалася бідною, бо таких легше прибрати до рук.

Публічне викриття М.Волобуєвим колоніальної політики Росії щодо України викликало відразу організовану зливу викриттів та звинувачень у некомуністичному мисленні та антирадянщині.

Як відомо, у 30-х роках правляча комуністична партія вела широку кампанію ідейної і фізичної, кривавої боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” та його різновидами – “шумськізмом”, “хвильовизмом”, “скрипниківщиною”, під акомпанемент шаманських заклинань про відданість пролетарському інтернаціоналізму керівна Москва і керівна партія вели агресивну, великодержавну, шовіністичну політику, антиукраїнську за своєю сутністю.

Після виступів М.Волобуєва з¢явився ще один різновид – “волобуєвщина”. Скликалися збори, наукові конференції, публікувалися обурені виступи. Спочатку його самого не чіпали, але змусили надрукувати “покаянного” листа в тому ж журналі. Згодом знову змусили написати листа проти… “волобуєвщини”, провели обшук, арештували. Його справу розглядала трійка колегії ДПУ, і в 1934 р. відправила на заслання до Казахстану на 5 років.

І все ж М.Волобуєв вижив. На три його звертання до комуністичного ЦК про реабілітацію навіть не відповіли. Під час війни за завданням НКВС працював у друкованій німцями газеті “Кубань”, де за завданням редакції їздив краєм і одночасно збирав відомості про фашистські війська.

По війні працював завідувачем кафедри економіки Ростовського інституту народного господарства, на фінансово-економічному факультеті. Потім перейшов до Донецького торговельного інституту (1961), але через бронхіальну астму не зміг проживати в Донбасі і повернувся до Ростова. В 1957 р. був реабілітований, Харківський обласний суд справу припинив “за недостатністю зібраних доказів”.

Помер у Ростові 20 червня 1972 р.

Сучасний відомий вчений-економіст О.Савченко, який мав пряме відношення до підготовки Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), писав, що миколаївець М.С.Волобуєв ще в 1928 р. написав розділ цього доленосного державного документа, а точніше, став ідейним натхненником VI розділу Декларації, який має назву “Економічна самостійність”.

І на закінчення ще про таке, що має певне відношення і до інших нарисів цієї книги.

До останнього часу дехто дуже полюбляє твердити, що ідея незалежної Української держави – то, мовляв, мало не вигадка західних українців. А східні до того ніколи не додумувалися. Тим часом, це – елементарна неправда, цинічна, брудна політика, розрахована на простаків та неграмотних. Візьміть наукові дослідження та популярні книжки тільки південних українців, скажімо, керченця І.Лики, одесита Ю.Липи, бердянця Т.Зінківського, мелітопольця Д.Донцова, херсонців Є.Маланюка, Яра Славутича (Григорія Жученка), дніпропетровця Д.Яворницького, миколаївців М.Аркаса, Ілька Борщака та багатьох ін., творчість яких тепер стала нам доступною, і ви переконаєтесь, що більшість теоретиків-вчених, політиків чи письменників, які стали творцями української національної ідеї – вихідці зі східної та південної України.

Нічого дивного тут немає. По-перше, Схід і Південь численніші. По-друге, на Заході був більш благодатний грунт, умови, бо цей регіон входив хоч і до чужих, все ж таки конституційних держав, з більш ліберальними режимами, ніж в Російській імперії, чи тоталітарному СРСР. По-третє, ми ж єдиний народ, і маємо в головних проявах спільний менталітет, а деяка різниця виробилася під гнітом двох різних імперій, Польщі, Угорщини, Чехословаччини та Румунії.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.111-113

Кир’яков Михайло Михайлович (1810-1839)

Народився 23 травня (4 червня) 1810 р. в с. Ковалівка Миколаївського району Миколаївської області.

Його батько - М.М.Кир’яков, полковник, колезький радник, предводитель дворянства Херсонської губернії і керівник будівництва Одеського порту, викупив у першого коменданта м. Одеси полковника А.Шостака обійстя в с. Ковалівка. Тут на мальовничому березі Південного Бугу і пройшли дитячі роки Михайла Кир¢якова. Початкову освіту отримав у домашніх умовах, потім навчався в Одесі, а в 1826 р. поступив до Московського університету. В 1828 р. в Москві захистив дисертацію і отримав вчену ступінь кандидата морально-політичних наук.

Для глибокого вивчення історичних пам’яток він відвідав Куликове Поле, Бородіно, Парутине, Малий Ярославець, Троїцько-Сергіївську лавру, Смоленськ, Київ, Чернігів, Очаків, Ольвію та інші визначні місця.

Духовно збагатився М.М.Кир’яков за кордоном, перебуваючи в Сілезії, Моравії, Богемії, Нідерландах. Франції, Австрії та Угорщині. Це подорожування сприяло налагодженню особистих зв’язків із відомими західноєвропейськими вченими. У Франції його обрали членом наукового Паризько-Азіатського товариства.

Коли в липні 1830 р. в Парижі вибухнуло повстання проти короля Карла X та свавілля дворянства, М.М.Кир’яков, підтримуючи борців, воював на барикадах. Чутки про його такі дії докотилися до Росії. За велінням царя Миколи I за М.М.Кир’яковим установили поліцейський нагляд. Після приїзду в Росію йому заборонялося влаштовуватися на державну службу і проживати у великих містах. Місцеперебуванням визначалася родова маєтність, тобто с. Ковалівка на Миколаївщині.

Прибувши в Ковалівку, М.М.Кир’яков видозмінив науковий пошук. Завдяки безупинній наполегливості, вродженій обдарованості і цілеспрямованості він став відомим агрономом-новатором.

По-перше, Ковалівський сад перетворив у справжню зелену перлину Півдня України. У ньому росли різні види дерев, кущів, квітів і трав із усього світу. Тут же визрівало 60 сортів винограду.

По-друге, він запроваджував лісонасадження і садівництво в усій степовій зоні Причорномор’я. Ефективність його експериментів була відмічена в 1836 р. срібною медаллю Всеросійського товариства лісового господарства.

По-третє, свої агрономічні “секрети” М.М.Кир’яков розкривав на сторінках періодичних видань та різних книг.

Продовжував займатися М.М.Кир’яков і історією. Він створив багату наукову бібліотеку, виступив ініціатором утворення Одеського товариства любителів старожитностей та підготував статистичний опис і історичний огляд Херсонської губернії і “Земледельческий календарь Новороссийского края”.

Коли стан здоров¢я погіршився, царський уряд дозволив М.М.Кир’якову виїхати для лікування за кордон. Перебуваючи в Німеччині та Італії, він познайомився з Шафариком, Ганкою та іншими вченими.

Після повернення на Батьківщину він знову активно включився в науково-дослідну роботу. Його обрали членом таких наукових товариств і установ: Сільського господарства південної Росії; Молдавського фізико-медичного; Санкт-Петербурзького для заохочення лісового господарства; Московського любителів садівництва; Королівсько-Копенгагенського північних антикваріїв; Статистичного відділення при Міністерстві внутрішніх справ; Імператорського московського дослідників природи; Королівсько-Паризького садівництва та ученого комітету при міністерстві державного майна. Він став колезьким асесором.

Багато б ще міг зробити цей талановитий дослідник, агроном, історик, справжній патріот своєї Батьківщини, якби не раптова смерть. Помер М.М.Кир’яков у 29-літньому віці в 1839 р.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.96-97

Ліванов Михайло Григорович (1751-1800)

Михайло Григорович Лівановстоїть як би на вершині науково-технічного прогресу в галузі сільського господарства, досягнутого “Старим світом” у кінці XVIII ст. Одержав високу освіту в Росії, добре знав практику тваринництва Київської Русі і Московії, глибоко вивчив стан розвитку землеробства, рослинництва і тваринництва Західної Європи. Навчаючись в Оксфордському університеті, детально вивчав практику сільського господарства Англії, особисто знайомиться з Р.Беквеллом, аналізує його методи з поліпшення існуючих і виведення нових порід, щоб впровадити їх у практику тваринництва Російської імперії.

Відомий, як фундатор сільськогосподарської вищої освіти, активний пропагандист західноєвропейського передового досвіду в Російській імперії, і, зокрема, в малому “Новому світі” – Північному Причорномор’ї, щойно відвойованому в Османської імперії. Тут створюються нові міста: Херсон (1783), Сімферополь (1784), Миколаїв (1789), Одеса (1795) та інші. У ці краї спрямувались потоки переселенців-українців, росіян, німців, болгар, поляків, і якась частина французів, які тікали від наполеонівського режиму.

Листом від 1 вересня 1785 р. цариця Катерина рекомендувала графу Потьомкіну професора Ліванова, як людину, корисну для освоєння Таврійського краю. Йому було дано доручення і кошти на організацію сільськогосподарської школи в Північному Причорномор’ї. Така школа була заснована у 1790 р. у Богоявленську (нині Корабельний район міста Миколаєва). А у листі графа Мордвинова графу Зубову від 6 серпня 1797 р. М.Г.Ліванов характеризується як безкорисливий сподвижник, патріот, трудівник, вчений, геолог, який багато зробив для держави російської.

М.Г.Ліванов у 1772 р. з відзнакою закінчив одночасно філософський факультет Слов‘яно-греко-латинської академії і юридичний факультет Московського університету. Після повернення з Англії, у 1785 р. відряджається професором Катеринославського університету, що був щойно заснований у місті Катеринославі. У березні 1786 р. приїздить у Крим, де розгорнув велику роботу з вивчення грунтів, кормових ресурсів, сільського господарства. На початку 1788 р. у маєтку поміщика Петковича організовує зразкове господарство, де впроваджує передову агротехніку, висіває кукурудзу і картоплю. А вже у 1799 р. переконливо обгрунтував особливу значимість і перспективність кукурудзи як кормової культури для тваринництва.

У кінці 1788 р. бере участь в облозі Очакова, що свідчить про виняткову його громадську активність і високий патріотизм.

У 1789 р. М.Г.Ліванов тяжко захворів (була паралізована ліва половина тіла), але продовжує продуктивно працювати на теренах сільськогосподарської освіти, науки, літератури. З 1790 р. веде організаційну роботу у Богоявленській сільськогосподарській школі. У 1794 р. у Петербурзі виходить у світ його книга “Руководство к разведению и исправлению домашнего скота”. Практично це був перший російський підручник із зоотехнії. У 1799 р. у Миколаєві виходить з друку друга його книга “О земледелии, скотоводстве и птицеводстве”. У цій книзі він пише про значення тваринництва, його нерозривний зв’язок із землеробством, про необхідність глибокого вивчення порід у зв’язку з різними природно-кліматичними зонами і умовами Росії.

Перед Богоявленською школою ставилося завдання – підготовка кадрів для сільськогосподарської практики, подати приклад організації таких шкіл в інших регіонах імперії, підготовка наукових кадрів у галузі сільськогосподарської науки, вивчити потенціальні сільськогосподарські ресурси Північного Причорномор’я та розробка способів їх ефективної експлуатації. Богоявленська сільськогосподарська школа, ініціатором організації якої, її директором і провідним викладачем був М.Г.Ліванов, справила великий вплив на освоєння південного краю, підвищення сільськогосподарської культури Північного Причорномор’я, його корисності для потреб імперії. У цій школі навчались поміщики, селяни-переселенці. Програма навчання в школі давала глибокі, на той час, узагальнення передової практики сільського господарства, зокрема, з питань грунтознавства, землеробства, рослинництва і тваринництва. Як результат її діяльності, була поява у цих краях поміщицьких маєтків Кеттенських, Каховських, Скадовських, Петковичів, Рувьє. Балтазарових, Мутянів та багатьох ін.

Богоявленська сільськогосподарська школа проіснувала до 1797 р., а потім на чолі з О.О.Самборським була переведена в Царське Село, і як така, проіснувала там до 1803 р. Якраз з неї започатковано в нинішньому Пушкіно (Царське Село) могутній сільськогосподарський науково-навчальний комплекс.

У своїх роботах викладає основні методи розведення і прагне дати класифікацію порід домашніх тварин за продуктивністю. Як Р.Беквелл, він поділяє всі породи великої рогатої худоби, овець, свиней на “першоначальні” або корінні (аборигенні) і на похідні. “Першоначальні” – це ті, які не походять від змішування з іншими породами; похідні – це ті, що одержані у результаті змішування крові. У своїх рекомендаціях з поліпшення вітчизняного тваринництва Ліванов вимагає враховувати конкретну обстановку і умови. У розвитку великої рогатої худоби він визначає два головні напрямки: перший – м’ясне скотарство, і другий напрямок – молочне скотарство. Така спеціалізація скотарства лишається актуальною донині, оскільки, зокрема, в Україні, ще не доведена до потрібної досконалості.

М.Г.Ліванов підкреслює, що продуктивність – основний фактор оцінки якості тварин, а не їх масть та інше, чому в ті роки надавали великого значення. У зв’язку з цим особливу увагу надає жирномолочності корів, вважає, що відбором плідників від жирномолочних корів і утримуванням худоби у “добром порядке”, тобто за умов доброї годівлі і хорошого догляду, “…можно якість молока поліпшувати”. На запитання, чи можна головною і єдиною причиною м’ясних якостей худоби вважати якість годівлі, Ліванов відповідав негативно і надавав вирішальне значення “…складному і взаємовідповідному розміщенню частин тіла тварин”. Він пише, що “…доброта корма есть вторичная или помагающая причина в тучності скота, а главную причину тому искать должно в складном и соразмеренном расположении частей животного”. Отже, уже в ті роки М.Г.Ліванов віддавав належне значенню конституції тварин, цілеспрямованому відбору. Позитивно оцінював використання методу спорідненого спарювання, що широко застосував у своїй практиці Р.Беквелл – кращий майстер заводської справи Англії (автор лестерської породи овець: прославленої логторнської, або дишлейської породи великої рогатої худоби, вороних робочих коней).

Ліванов надавав особливого значення розробці методу оцінки тварин за екстер’єром. У цьому питанні він посилається на Р.Беквелла. Успіх роботи Р.Беквелла Ліванов обгрунтовує тим, що він дотримувався принципу, що “від хорошого народжується хороше, а від поганого – погане”. Ретельно відбирав плідників і маток, і забезпечував їм кращі умови годівлі і утримування, потомство отримував “…лучше своих отцов и матерей”.

Пропонує цілу систему заходів із поліпшення тварин, ставить в основу кормовиробництво, годівлю і утримання тварин, обгрунтовує головну роль кормової бази у тваринництві, оптимальне поєднання галузей тваринництва і рослинництва, єдність організму і середовища, знайомить російську громадськість з практикою сільського господарства Англії, Данії, Німеччини, Голандії, Франції. Так, Ліванов звертає увагу і на таку деталь, що Р.Беквелл мав у своєму стаді корів віком до 25 років. Проблема подовження періоду виробничої експлуатації корів лишається винятково актуальною і донині, оскільки на фермах корів вибраковують у кращому випадку у віці 7-8 років, а часто і у віці 4-6 років.

Оригінально оцінив Ліванов великі перспективи розвитку тваринництва степової зони Північного Причорномор’я, вважав головними його галузями велику рогату худобу м’ясо-молочно-робочого напрямку продуктивності і мериносове вівчарство. Щодо мериносового вівчарства, то дуже настирливо пропагував цю галузь.

Можна було б зауважити, чому Ліванов не акцентує уваги на конярстві, галузі традиційної з часів тавроскіфів для Північного Причорномор’я. Адже, в Україні, біля села Середній Стіг (нині м. Запоріжжя) та в селі Дереївка археологами розкопане перше у світі поселення конярів. Вони одомашнили коня 4 тисячі років до н.е. з дикого терпана. У всі часи терпанів водилося багато в степах Причорномор’я. Одомашнені коні використовувалися як джерело тваринницької продукції (м’ясо, шкіри, молоко, кумис та ін.), робоча сила, як засіб пересування, і, врешті-решт, коні були важливим військовим засобом як верхові, так і запряжені у бойові колісниці на березових колесах. Маючи такі бойові колісниці, племена кіннотників, пізніше названі аріями, були неперевершеними воїнами і поширили свій вплив майже на всю Європу і частину Азії, створивши так звану індоєвропейську мовну групу народів. Про вплив конярства на розвиток людської цивілізації, його місце в тодішньому сільському господарстві, Ліванов, безумовно, добре знав. Але він був патріотом в першу чергу своєї Росії, і тому фіксує увагу на тих галузях, що найпотрібніші, найвигідніші для Росії. Це стосується і рослинництва, де він акцентує увагу на розвитку зернового виробництва. І майже нічого не пише про розвиток овочівництва, баштанництва, таку козацьку культуру, як просо, розвиток бджільництва. Оскільки на той момент вони були менш привабливі для імперії.

У створенні високопродуктивного скотарства вчений відводить основне місце чистопородному розведенню на базі достатньої годівлі і повноцінного утримання. Тому приділяв багато уваги вивченню, опису кормових культур Півдня, створював їх гербарії: пропагував і впроваджував у практику нові культури, такі, як кукурудза, картопля (земляні яблука), конюшина (кашка).

Турботу про тварин рекомендує починати рано, ще до народження, забезпечуючи тільну корову повноцінною годівлею, належним доглядом і хорошим утриманням.

У галузі вівчарства головна установка М.Г.Ліванова зводилась до вивчення і описування місцевих племінних ресурсів. Таврійські і Катеринославські степи він вважав благоприємними (богом створеними) для розведення іспанських тонкорунних овець (“шпанок”). Він орієнтував на поглинальне схрещування місцевих грубововнових овець з іспанськими мериносами. Оскільки без такого схрещування не можна досягти швидкого одержання так потрібної для Росії однорідної тонкої і білої вовни.

Перший в історії зоотехнік Росії пише про свинарство, вплив різних кормів на якість м’яса і сала, доводить необхідність і обгрунтовує доцільність попередньої підготовки кормів до згодування, підкреслює значення їх різномаїття в раціоні.

Цікаво пише про птахівництво – розведення індиків, курей, гусей, качок і голубів. Голубництво він вважав найбільш дешевою галуззю птахівництва. Голуби ще у римлян вважались найкращим харчовим продуктом. На жаль, така винятково плодюча і скоростигла галузь, що дає високоякісне дієтичне і смачне м’ясо, у нас не одержала подальшого розвитку, і нині майже втрачена. Від неї лишилось лише аматорське, декоративне голубництво. Мабуть, це не заслужено і не виправдано, хоча б тому, що, наприклад, в Угорщині голубництво є досить прибуткова галузь птахівництва, виведено хороші м¢ясні породи.

У галузі ветеринарної медицини обмежувався, головним чином, описуванням народних методів (часто досить примітивних) лікування тварин, хоча захворюваність і загибель тварин від інфекційних і неінфекційних хвороб були в ті часи досить значні. Так, для боротьби з комахами (воші, блохи та інше) він рекомендував засоби, що широко застосовувались в Англії – окурювання димом, попіл, тютюн. При затримці посліду необхідно лавровий лист подрібнити (80 листків), зварити у молоці і влити корові в горло.

У Богоявленській сільськогосподарській школі М.Г.Ліванов здійснював керівництво науково-дослідною роботою двох ад’юнктів (ад’юнкта – одна з форм підготовки науково-педагогічних кадрів, нині вона збереглася у вищих воєнних навчальних закладах і науково-дослідних закладах збройних сил, а у вузах і цивільних науково-дослідних інститутах цю функцію виконує аспірантура).

Значення і цінність роботи М.Г.Ліванова у галузі тваринництва полягає в першу чергу в тому, що він не тільки об’єктивно описує стан, але і пропонує заходи до його поліпшення, навчає творчому пошуку, науково обгрунтовано мислити, активно вирішувати проблеми, брати на озброєння досягнення передової практики у галузі сільського господарства інших країн (особливо Англії), проводить пропаганду з впровадження нових культур, сортів, порід і вдосконалення сільськогосподарської практики. До речі, вважав, що в основі наукових положень лежить практика, а експеримент має лише допоміжне значення.

Значний вклад М.Г.Ліванова у розвиток агрономії. Почесне місце йому належить і у галузі геології, пошуках покладів мармуру, кам’яного вугілля, граніту на території України.

Михайло Григорович Ліванов – талановитий вчений у галузі сільського господарства, займає почесне місце серед фундаторів вітчизняної аграрної науки і освіти. Його роботи у галузі зоотехнії і агрономії заслуговують уваги і доброї пам’яті в сучасників. Це – енциклопедист, невтомний трудівник, людина високої культури, великий патріот своєї

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.89-92

Квасницький Олексій Володимирович (1900 – 1969)

Визначний український вчений у галузі фізіології тварин.

Народився О.В.Квасницький 24 лютого 1900 р. в с. Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області в селянській сім’ї.

В 1925 р. закінчив Кам¢янець-Подільський сільськогосподарський інститут.

У 1926-1930 рр. викладав у Вінницькому сільськогосподарському технікумі. В 1931-1941 рр. – науковий співробітник, а з 1944 р. – завідувач лабораторії фізіології розмноження тварин у Полтавському науково-дослідному інституті свинарства. Одночасно з 1936 р. очолював кафедру фізіології сільськогосподарських тварин у Полтавському сільськогосподарському інституті.

О.В.Квасницький успішно розробляв проблеми фізіології сільськогосподарських тварин, зокрема травлення у свиней, фізіологію їхнього розмноження і штучного осіменіння, проблему негативної гібридизації сільськогосподарських тварин та ін.

З 1951 р. – академік АН УРСР, ще до війни, у 1940 р. став доктором біологічних наук, ще через рік – професором. У 1960 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки УРСР. У 1966 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Його нагороджено багатьма орденами й медалями.

Помер О.В.Квасницький у 1969 р.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.86

Самойлович (Сушківський) Данило Самойлович (1742-1805)

Данило Самійлович Самойлович – видатний український лікар і вчений, основоположник епідеміології у Росії.

Він народився 11 грудня 1742 р. у родині бідного священика у с. Янівка, що в 14 верстах від Чернігова. У 14-річному віці їде до Києва і вступає до класу риторики Києво-Могилянської Академії.

У 1761 р. видатний український професор-медик І.А.Полетика мав набрати з Київської Академії 30 “достойних” студентів, які виявили бажання вивчати медицину у Москві чи Петербурзі. У Самойловича виникло бажання стати лікарем і 27 листопада 1761 р. його було зараховано до шпитальної школи при Генеральному адміралтейському шпиталі Петербурга. У 1765 р. Самойлович отримав звання підлікаря. А в 1767 р. – успішно склав іспит на звання лікаря. Його одразу відправили на поле бою у розташований біля Хотина-турецької фортеці – Конорський полк.

На той час Туреччина вважалася одним з основних осередків бубонної чуми або моровиці. Самойловичу довелося зіткнутися із хворими на моровицю. Ця нова для нього хвороба зацікавила його. Він швидко навчився розпізнавати чуму і зробив правильний висновок про те, що чума поширюється шляхом безпосереднього контакту.

Впродовж 1770-1771 рр. бубонна чума із Туреччини швидко поширилась на південь України, охопила усю Україну.

У цей час у зв’язку із захворюваннями Самойловича перевели до тилового шпиталю в Оренбурзі. У червні 1771 р. він прибув до безлюдної, оточеної карантинними кордонами Москви. Кожний день від моровиці гинули тисячі людей. Самойлович добровільно міняє Оренбург на охоплену епідемією Москву. Він був єдиним лікарем на 200 хворих у обладнаній лікарні Угреського монастиря. За час роботи у монастирській лікарні Самойлович сам тричі перехворів на моровицю, але залишився живим.

Завдяки допитливому розуму і великому практичному досвіду Самойлович досконало вивчив цю хворобу, а поряд з цим -– загальні закони епідемічного поширення інфекційних хвороб. Саме тому в усьому світі його вважають першим дослідником чуми і першим епідеміологом.

Він першим у світі описав клінічну картину бубонної чуми, причини її виникнення та способи поширення, розробив наукову систему протичумних епідеміологічних заходів, засобів лікування цієї страшної недуги.

Незважаючи на героїчні зусилля Самойловича та інших лікарів, московська епідемія поширювалася, гинуло безліч людей. Це породжувало недовіру, а потім і ненависть до лікарів. Виникла страшенна паніка, що 15 вересня 1771 р. переросла у чумний бунт. Натовпи очманілих людей убивали медичний персонал. Самойловича тяжко побили. Лише дивом він залишився живим.

Зважаючи на заслуги Самойловича під час епідемії чуми, його призначили одним із керівників медичної Протичумної комісії, де він працював у 1771-1775 рр. Крім того, зарахували на посаду штаб-лікаря у системі Московських департаментів сенату. Це була висока на той час посада, яку давали дуже рідко – за багаторічну та бездоганну роботу на терені медицини.

У період боротьби з чумою друзі, зважаючи на наукове обдарування та сумлінність Самойловича, радили йому їхати за кордон для підготовки та захисту докторської дисертації. Зрештою, він погодився, і це стало початком нової сторінки у його біографії.

У 1763 р. було затверджено положення про Державну медичну колегію – вищий орган управління медичними справами в Росії. Ця установа мала право присуджувати науковий ступінь доктора медицини. Проте право існувало тільки на папері. До складу колегії входило багато лікарів-іноземців, не зацікавлених у розвитку медичної науки в Росії. Тому майже до кінця XVIII століття вітчизняні лікарі, які мали бажання стати докторами медицини, змушені були їхати за кордон. Такий шлях обрав і Самойлович.

Його давно вже цікавила акушерська наука, адже материнська й дитяча смертність були надзвичайно високими. У 1776 р. Самойлович виїздить до Страсбурзького університету.

У родопомічній школі Страсбурзького університету Самойлович проводить дні і ночі, вивчаючи складну акушерську науку. Великий досвід дозволив йому вже у 1778 р. створити відомий потім посібник акушерства “Міська і сільська повитуха”. Набувши великого практичного досвіду з акушерства, Самойлович їде до Голандії, де починає готувати докторську дисертацію, успішно захистив її у 1780 р.

Після цього Самойлович три роки працює за кордоном – в акушерських клініках Франції, Німеччини, Англії. Свій великий досвід у боротьбі з чумою він бажав передати лікарям Європи. Його було обрано членом 12 іноземних академій та наукових товариств. У той же час Петербурзька академія відхилила кандидатуру Д.С.Самойловича до прийняття в академіки у 1783 р.

Того ж року, після семирічної відсутності, він повертається до Петербурга, має надію стати професором повивального мистецтва. Але протягом восьми місяців він взагалі не може знайти ніякої роботи. Тільки у травні 1784 р. Самойловичу знайшлася посада губернського лікаря Катеринославського намісництва та Таврійської області. Доля знову повернула його в Україну, на Батьківщину.

Центром намісництва було місто Кременчуг. У цій місцевості увесь час спалахували вогнища чуми. У Кременчуці він відкриває чумну лікарню.

У липні 1784 р. Самойлович їде до Херсона, де почалася страшна чумна епідемія. Взимку 1784-1785 рр. епідемія чуми просувається далі на північ. Завдяки надзвичайній працьовитості Самойловича, його енергійним заходам епідемія далі не просунулася, а у лютому 1785 р. небезпечна хвороба в Україні вщухла.

Влітку 1787 р. турецький султан знову оголошує Росії війну. Самойловича терміново направляють у район бойових дій рятувати поранених у районі Кінбурзької коси. Крім медичної допомоги, Самойлович веде велику організаційну роботу, створює і очолює медико-хірургічну школу. У цей час Самойлович організовує великий шпиталь на тисячу чоловік у с. Вітовка (тепер – Жовтневе Миколаївської області). При шпиталі він організував великий аптечний сад, у якому вирощували лікарські рослини, потрібні для лікування хворих.

Але раптово, у жовтні 1790 р., наказом графа Потьомкіна без пояснення причини Самойловича було звільнено з посади головного лікаря шпиталю. Уславлений вчений знову стає безробітним. Він їде до рідного села Янівка, живе у сім’ї сестри, пише багато наукових праць.

У 1792 р. Самойлович змушений погодитись зайняти скромну посаду лікаря Московського Морського шпиталю. Тут він працює до вересня 1793 р. У цей час на Півдні України знову спалахує епідемія чуми. Самойловича призначають головним карантинним лікарем Катеринославського намісництва та Таврійської області.

У 1800 р. було реорганізовано карантинну службу Росії, і посада головного карантинного лікаря була скасована. Самойлович погоджується зайняти посаду інспектора Чорноморського медичного управління, яке знаходилося у Миколаєві. Роботи в управлінні було небагато, і Самойлович має змогу більше уваги і часу присвячувати створенню капітальної праці про чуму, яка виходить у світ в 1802 р. Видання він здійснює власним коштом. Це була остання його праця. Наприкінці січня 1805 р., повернувшись з чергової інспекційної поїздки, Д.С.Самойлович тяжко захворів і помер. Похований у Миколаєві.

Україна пишається своїм славетним сином, ім’я якого пов’язане з розвитком всесвітньої медицини.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.79-81