СТАТИСТИКА ВІДВІДУВАНЬ

3805107
Сьогодні
Вчора
На цьому тижні
Цього місяця
Попереднього
Загалом
918
594
6623
20405
34654
3805107

Ваша ІР адреса: 54.158.238.108
2017-10-23 11:41

Календар

Жовтень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
25 26 27 28 29 30 1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31 1 2 3 4 5

Історичні факти

Історія Братьского району Друк E-mail

 

Північне Причорномор’є, де розташований Братський район – досить значна частина території  України. Вченими, що вивчали цю територію  було доведено, що давні слов’янські поселення на території району існували уже півтори-дві тисячі років тому. Про це переконливо свідчать дві сотні стародавніх могил-курганів, що височать у примертвоводських степах по всій території Братщини. Розкопки, виконані археологами, підтвердили, що ці дивовижні і величні пам’ятники, набагато давніші від уславлених єгипетських пірамід і належать до прадавньої слов’янської культури.

В 14-16 століттях широка смуга українського степу була заселена втікачами із кріпацької неволі, які заснували Запорізьку Січ. На території нашого району в ті часи виникла козача слобода Камянуватка, потім Орлове Поле, а в 16-17 столітті гайдамацькі села - нинішні Ганнівка, Костувате, Мостове, Лісове , Кам'янокостувате, Антонопіль, Крива Пустош.

З більш пізніших історичних джерел відомо, що Причорноморські землі активно заселялись уже у ХVІІІ столітті імператрицею Катериною-ІІ при активній діяльності князя Г.Потьомкіна.

Селище Братське, спочатку як хутір, виникло ще на початку ХVІІ століття на козачій переправі по шляху на Соколи ( Вознесенськ). До хутора-зимівника стали переселятися козаки та осідати гайдамаки та кріпаки, що  втекли з неволі. Хутір переріс у село. Його назвали Братське. За однією з версій істориків, ця назва пішла від слова „братчики” (товариші), як іменували один одного при звертанні козаки та гайдамаки. За іншою версією селище було назване Братським на честь трьох братів Живковичів, які в 1788 році одержали від Катерини ІІ  45 тис. десятин землі на цій території. Пан Живкович намагався наповнити село ремісниками, торговцями, розвинути його і перетворити в містечко. Він давав ділянки під оселі, сприяв будівництву хат. В Братське з різних місць переселялися міщани.

Щоб мати до столу свіжу птицю, Живковичі в середині минулого століття звеліли загатити міцною греблею скелясту балку за бугром на схід від Братського, обсадити ставок лісом і побудувати над ним пташню. Після відміни кріпацтва німці - орендатори Антони продовжували вирощувати там для пана гусей, качок, курей - цесарок. Хутір став називатися Птичим (Антона).

Процвітали торгівля, гончарство, ткацтво, обробка шкір, шевство і кравецтво, шорництво, столярне та ковальське діло.

У 1828 році Братське одержало статус містечка. Було збудовано вітряки, водяний млин, олійні, чинбарні, церква.

В 1864 році Братське стало центром волості. Пан своїм коштом побудував приміщення для волосної управи, в якому зараз знаходиться редакція райгазети «Перемога», а на місці колишньої церкви знаходиться кінотеатр «Дружба» нині там Будинок культури.

Братське довгі роки – аж до революції 1917 року, територіально підпорядковувалось Єлисаветградському  повіту Херсонської губернії.

Згодом при проведенні адміністративно-територіального поділу УРСР відповідно до Постанови №310  ВУЦВК в березні 1923 року був створений Братський район із Ганнівської та Братської волостей, який до 1944 року належав Одеській області. Після закінчення Великої вітчизняної війни район було  приєднано до Миколаївської області.

 

У 50-60 роки районом керували :  О. Гришанін, Т.А. Крищенко, Є.Д. Костюк, М.Г. Єнін, І.В. Ященко, В.Т. Юрченко, І.Д. Власов, П.П. Краков'як,  перший секретар райкому партії (1968-1986рр.) Б.І. Турбаївський ( Орден Леніна, Трудового  Червоного прапора, медаль «За трудову доблесть»), голова райвиконкому  -  І.І. Міщенко.

Знання та вміння розвитку сільськогогосподарського виробництва  віддали: І.І. Гавриляк, А.І. Ботнаренко, С.В. Шалигін, П.П. Цуркан, М.Л. Вчорашній, С.Я. Поляков, І.Г. Агарков, М.М. Юдов, К.І. Буцан, І.О. Куліш., Д.І. Куцовський, О.А. Волик, В.К. Новік.

Знані братчани добрими справами - С.Л. Могильницький, А.М. та В.О. Коноваленки. Вагомий внесок у розвиток району зробили О.М. Плахотник, І.М. Поліщук, В.П. Плюта, М.О. Дробітько, А.Г. Саньков, Г.П. Пасічник, М.Є. Тепла, М.М. Капінус, І.П. Василюк, О.О. Гончаров, Т.І. Чамата,   Г.М. Мамедов. Пошаною і повагою братчан  користуються лікарі Л.В. Коропатнюк, М.А Черно, К.В. Столяренко, працівники культури  - подружжя Хілобків -  Надія Миколаївна та Микола Андрійович, В.В. Григораш, А.В. Печенюк, Н.І. Кравчук, Г.О. Бистріцька, редактор районної газети «Перемога»  С.В. Самойленко, краєзнавець М.М. Радкевич.

Опубліковано: Понеділок, 16 лютого 2015, 18:02
Історична довідка. Березанський район Друк E-mail

 

Березанка(до 1914 р. Александерфельд, до 1923 р. Суворово, до 1966 р. Тилигуло- Березанка) - селище міського типу (з 1966 р.), центр однойменного району. Розташованийв долині річки Сосик, близько Сосицкого лиману. Відстань до обласного центру - 57 км, до найближчої залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Помошня Одеської залізної дороги - 50 км. В 2 км від селища проходить автодорога Миколаїв - Одеса. Населення - 4500людей. СелищноїРади підлеглі села Андріївка, Малахове, Марківка й Попільне.
Прозаселення території нинішнього селища і його окраїн у далекій давнині свідчать виявлені тут залишки поселень епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоріччя до н.е. ) і скіфського часу (IV-II вв. до н. ери).
В XVI-XVII вв. встепах, що прилягають до Березаського, Сосицкогой Тилигульськоголиманів, кочували ногайськіорди, зокрема Едисанська (Очаковська). Борючись за звільнення споконвічних слов'янських земель від завойовників, сюди не раз приходили загони запорізьких козаків. Про одне з таких рейдів запорожців, що зупинилися на річці Сосик (у районі нинішнього селища), згадується в меморіалі військового судді Головатого від 14 серпня 1769 р. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. з авангардними частинами російської армії тут кілька днів перебував російський полководець А. В. Суворов.
Після звільнення території Північного Причорномор'я від турецьких завойовників,землями в цій місцевості довгий час володіли поміщики Погорєльські, а пізніше - Арнольди. В 1866 р. 32 вихідця з німецьких колоній на Одещинікупили в поміщика А. Арнольди 3337 десятин землі. На лівому схилі Сосицкійбалки було засноване поселення, яке вперше згадується в письмових джерелах за 1876 р. за назвою Александерфельд. Користуючись наданими царським урядом пільгами й володіючи великими ділянками землі (від 25 до 225 десятин), колоністи успішно розбудовували своє господарство. В 1882 р. тут в 60 дворах проживало 386 людей. З 1879 р. село стало центром волості .
Колоністи займалися товарним землеробством, вирощуючи на продаж переважно пшеницю. Крім того, розводили  велику рогатухудобу, свиней. Більшість хазяїв володіли 1-2 десятинами виноградників, мали по 15-20 робочих коней, 10-15 корів і 5-10 свиней. У загальнім користуванні поселенців перебувало 8 десятин саду .
Розташування села поблизу жвавої дороги створювало сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції на ринках Миколаєва й Одеси. Щонеділі в Александерфельдізбиралися базари, два рази в рік - багатолюдні ярмарки. Наприкінці  XIX в. у селі діяли паровий млин, маслобійня, шкіряні, швейній ковальські майстрині. В 1882 р. тут налічувалося 45 ремісників. Біля села колоністи добували будівельний камінь, який збували по 5 руб. за кубічний сажень. 24 торговця мали свої крамниці. Завдяки наявності сільськогосподарської техніки й достатньої кількості робочої худоби, а також застосуванню органічних добрив місцеві хазяї кожний, навіть несприятливий по погодних умовах, рік одержували з десятини врожай більш високий, чому селяни сусідніх сіл Адамівки й Анатолівки, більшість яких володіли невеликими наділами .
Через малоземелля й потреби частина жителів цих сіл змушена була наймитувати в господарствах колоністів. Крім них, тут трудилися ще й сторонні сезонні сільськогосподарські робітники з Київської, Подільської й Полтавської губерній. Більшість заможних хазяїв наймали на річну роботу до 5 і на сезонну - до 15 сільськогосподарських робітників. Умови життя й праці батраків були вкрай важкими. Жили вони в стайнях, а харчувалися на т.зв. чорній кухні. Частина селян- бідняків, що працювали в господарствах колоністів, осідала в Александерфельдіна постійне проживання. Крім того, біднота села поповнювалася за рахунок німецького населення, серед якого також відбувався процес класового розшарування. За даними земства, в 1890 р. 10 проц. населення Александерфельда становили безземельні селяни , яким теж доводилося наймитувати в багатіїв. Оплата праці батраків не перевищувала 20 коп. у день. Особливо страждали від засилля александерфельдских куркулів бідняки найближчого села Адамовки. У неврожайні роки багаті колоністи позичали місцевим батракам хліб на кабальних умовах, а плату за їхню роботу, користуючись напливом дешевої робочої сили з інших губерній, рік у рік знижували. Це обурювало селян. Навесні 1905 р. вони відібрали в куркулів і сусіднього поміщика худобу, майно. Місцеві батраки припинили роботу, вимагаючи від багатих колоністів підвищення оплати праці. Удавшись до жорстоких репресій, влади придушили селянські хвилювання. Медичної допомоги основна маса жителів на місці не одержувала. Донайближчого лікаря їм доводилося їздити за 40-50 верст - у село Ландау або місто Очаків . В Александерфельді часто спалахували епідемії тифу, холери, дифтерії, дизентерії й інших хвороб, від яких страждали в першу чергу сільськогосподарські робітники, що жили в антисанітарних умовах. Напередодні Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі почав працювати фельдшерський пункт. В 1866 р. тут відкрилася німецька парафіяльна однокласна школа (в 1880 р. була перетворена в чотирикласне реальне училище). Заможні колоністи посилали своїх дітей у міста для навчання в гімназіях.

 

Детальніше: Історична довідка. Березанський район

Опубліковано: Четвер, 05 лютого 2015, 17:56
Історична довідка. Баштанський район Друк E-mail

Історичний шлях міста Баштанки (до 1928 року Полтавки) починається з 1806 року, коли на казенних землях, де вона тепер розташована, царський уряд оселив переселенців з Полтавської та Чернігівської губерній.

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. Полтавка стала військовим поселенням. У 1830 році вона входила до складу 1-го Бузького уланського полку. В селі на той час налічувалося 214 дворів і 1216 жителів.

Наприкінці ХІХ ст. в селі, що за адміністративним поділом як центр волості входило до Херсонського повіту Херсонської губернії, розміщувалось волосне управління, земська поштова станція, мешкало понад 7 тис. чоловік. Щотижня відбувався базар, тричі на рік – ярмарок. У 1887 році в селі діяло 44 дрібні, переважно борошномельні, підприємства і торгувало 27 крамниць. За даними на 1905 рік тут налічувалося 9 ковалів, 5 шевців, 12 теслярів і 3  ткачів.

Першу школу в Полтавці було відкрито 1860 року. Наступного року розпочала роботу церковнопарафіяльна школа, яку відвідувало 20 дітей. З 1866 року в селі відкрилася перша земська школа, через 2 рокидруга, а в 1897 роцітретя. У 1912 році земство побудувало в Полтавці першу дільничу лікарню на 10 ліжокСилами місцевої інтелігенції в Полтавці в 1899 році було створено селянський театр. Організатором його був начальник поштового відділення К.І. Балафатов.

Детальніше: Історична довідка. Баштанський район

Опубліковано: Четвер, 05 лютого 2015, 17:15
Історична довідка. Арбузинський район. Друк E-mail

В місцях, де тепер розташована Арбузинка, в середині XVIII ст. шукали прит тулку кріпаки-втікачі з Брацлавщини, Київщини, Поділля, Волині, учасники селянсько-козацьких повстань на Україні. На річці Арбузинці в ті часи виникло кілька дрібних поселень: Гайдамацьке, Молдаванське, Литовське. В поселенні Гайдамацькому була навіть православна церква . Невдовзі сюди ще прибуло кілька сімей з Полтавщини. Всі поселення згодом злилися в одне село Арбузинку. Жителі його спочатку перебували на становищі казенних селян. Але через кільїуі років село і навколишні землі були відведені сенатом поміщикам-колонізаторам Дауен-гауеру і Окснеру. Переважна більшість жителів стала кріпаками. В 1812 році казен¬них селян в селі залишилося лише 24 ревізькі душі . Всього ж у ньому налічувалося понад 300 мешканців, які жили з хліборобства, скотарства, дехто – з гончарства. Всі селяни сплачували подушний податок, виконували гужову, будівельну повинності.

1817 року Арбузинку переведено в розряд військових поселень. У селі розмістився ескадрон 3-го полку Бузької уланської дивізії , який перебував на повному утриманні місцевих жителів. Поселенці займалися не тільки військовою справою, а й хліборобством. Всі юридично-правові питання вирішували офіцери. За найменшу провину поселенців карали нагаями. В 50-і роки XIX ст. кількох чоловіків, які висловилися проти нестерпної муштри, жорстоко побили. Не витримавши знущань, поселенець Малинов у 1857 році покінчив життя самогубством. У 1857 році, на час ліквідації військових поселень, населення Арбузинки становило 2390 чоловік . За указами 1866-67 рр. жителі її були переведені на становище державних селян. Наділи одержали 1418 ревізьких душ. Було викуплено 13,6 тис. десятин землі . Поміщики та куркулі прирізали собі 2,4 тис. десятин общинної землі. Землевласникам Дауенгауеру, Окснеру належало по 1 тис. десятин, 12 куркулів мали по 50 – 70 десятин, а дехто й до 300. Колишні військові поселенці та солдати у відставці одержали землю в різних місцях. Бідняки стали довічними боржниками держави. З 13,6 тис. десятин общинної землі 11,2 тис. були податними. Селяни щорічно сплачували державі понад 10 тис. крб. Викупні недоїмки весь час зростали. В 80-і роки вони становили суми, які часто перевищували все, що заробляли селяни за рік, або навіть і за два .

Детальніше: Історична довідка. Арбузинський район.

Опубліковано: Четвер, 29 січня 2015, 16:32
Памятники Николаевской области Друк E-mail

Когда люди говорят о памятниках истории и культуры, то подразумевают, как правило, либо монументальное изваяние вождей и иных исторических лиц, либо могилы погибших воинов и мемориалы в их честь, либо встречающиеся в наших южных степях курганы. Некоторым вспоминается Ольвия, другимцеркви, главным образомзнаменитые, например, София Киевская. Значительная часть тех, кто занимается памятниками профессионально, – скульпторы, реставраторы, археологи, искусствоведы, архитекторы, историки, – тоже не назовут вам все типы, виды и разновидности памятников.

Сейчас в Николаевской области насчитывается около 5 тысяч памятников, учтенных государством, 60 процентов из которыхпамятники археологии.

Более одной пятой части памятников являются памятниками истории. Это здания, в которых проходили важные исторические события или родились (жили, работали, бывали) известные люди, захоронения таких людей, а также могилы многих известных и неизвестных, сполна отдавших свой воинский долг, монументы, воздвигнутые в честь личностей и событий. Например, дом, в котором полтора столетия назад родился выдающийся флотоводец и ученый С.О. Макаров (ул. Адмирала Макарова, 6); дом, где появился на свет знаменитый историк, композитор и просветитель Николай Аркас (ул. Никольская, 13). На доме на углу улиц Советской и Шевченко, на месте бывшей почтовой станции, где останавливался (едва ли не десяток раз!) великий русский поэт установлена мемориальная доска, посвященная А.С. Пушкину. А находящийся в Сивашском сквере памятник героям перехода через Сиваш в 1920 году на самом деле был установлен еще в 1912 году на народные пожертвования как памятник нашим землякамучастникам Отечественной войны 1812 года.

Памятников монументального искусства в области насчитывается более 300. Специфика заключается в том

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:05
З історії миколаївських банків Друк E-mail

На початку XIX століття банки існували лише в столиці та в великих містах Російської імперії, а в Миколаєві не було жодного банку. Звичайно ж, у місті розвивалася торгівля і виникала необхідність позичити кошти. Але за цим зверталися в сусідню Одесу або в далекий Петербург, де вже існували позикові банки. Міський голова Єгор Григорович Кустов, що був на цій посаді два триріччя, починаючи з 1818 року, упросив адмірала О.С.Грейга "улаштувати для міста місцеву кредитну установу". У цей час нічого подібного ще не існувало в жодному з обласних міст. У 1821 році був заснований у Миколаєві свій банккредитна установа, названа Городовим комітетом. До складу його ввійшли представники з місцевих купців і міщан. Відповідно до статуту. Городовий комітет видавав "позичку жителям для влаштування закладів, що служать для прикрашення міста і полегшенню жителям повинностей". Капітали Городового комітету були в безперервному обігу в підрядчиків за 8%. Комітету був переданий "питний" капітал, що налічував більш 266 тис. крб. З цих грошей було видано на будівництво пристані 64 тис. крб. на придбання землі Вавилової левади - 30 тис. крб., на придбання будинку на вул. Соборній у Морського відомства -14 тис. крб.

Городовий    комітет,    що   проіснував близько півстоліття, насправді був зовсім не банком, а благодійною касою позичок. Справи його велися старанно і чесно. І хоча надто були заплутані його рахунки - комітет не збанкрутував. За час його існування було одержано від міста до 150 тис. крб., а видано на різні суспільні благодійні потреби понад 400 тис. крб.

Скасований у 1867 році, Городовий комітет видав 15 тис. крб. на заснування нового міського банку. Нова кредитна установа - міський громадський банк - була відкрита 1 січня 1868 року. У серпні того ж року було відкрите Миколаївське відділення Державного банку, якому в 1889 році уряд дозволив видавати позички під зерновий хліб. Трохи пізніше для нього був споруджений будинок у псевдокласичному стилі, що зберігся до наших днів. Він знаходиться на розі вулиць Спаської і Декабристів. Третій поверх його був добудований вже в післявоєнний час. Багато років тут розміщався КДБ. У 1872 році був відкритий у Миколаєві комерційний банк. У спеціально спорудженому для нього будинку (вул. Нікольська, 68) з 1886 року розмістилося ще і Миколаївське відділення Одеського облікового банку.

У 1894 році в Миколаєві був відкритий Російський для зовнішньої торгівлі банк з основним капіталом 60.000 крб. Він займався прийомом   грошей на поточний рахунок, на різні вклади, обліком векселів, видачею позичок під  %, продажем усіх російських %%  паперів, металевих купонів, дзвінкої монети,    іноземних    векселів і переказів. Будинок для нього було побудовано в кін. XIX ст. на вул. В.Морський (зараз клуб УВС). У цьому ж будинку містилося Миколаївське відділення Бесарабсько-Таврійського земельного банку і Миколаївське агентство страхового товариства "Саламандра". У 1911-1912 роках для Російського банку був побудований новий будинок на розі вулиць Фалеєвської і В. Морської за проектом архітектора В.М. Кабульського, відомого своїми спорудами в Одесі. У 20-30-і рр. тут знаходився Палац праці. У післявоєнний час - Палац піонерів. Зараз Будинок художньої і технічної творчості молоді.

На протилежному розі знаходився будинок Санкт-Петербурзького комерційного банку, відкритого в 1904 році

На поч. XX століття в Миколаєві існували, крім уже перерахованих, З'єднаний банк, Російсько-Азіатський банк, Одеський купецький банк, Одеський обліковий банк і ін.

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:00
Каким был театр в Ольвии Друк E-mail

Древние греки, выходцы из малоазиатского города Милета, поселившиеся на правом берегу Бугского лимана в VI веке до нашей эры, привезли сюда с собой свою культуру, обычаи и традиции. Автор «Истории» Геродот (480-425 гг. до н.э.), повествуя о своем посещении Ольвии в записанной им новелле о Скиле, сообщает, что здесь устраивались вакхические празднества в честь бога Диониса, культ которого, как известно, тесно связан со становлением театрализованных дейс

Геродот посетил Ольвию не позднее 455 года до нашей эры. Новеллу писал по горячим следам, застав ольвиополитов, помнивших о самом Скиле.

Мало того, сохранились письменные свидетельства в виде мраморной плиты с постамента статуи в честь Зевса-спасителя, а также двух мраморных, украшенных рельефами стел, посвященных видным политическим деятелям Ольвии, на которых отмечается, что об их заслугах и наградах было объявлено на празднике Дионисий в местном театре.

Первое из этих сооружений посвящено Каллинику, сыну Евксена, и датируется IV веком до нашей эры; второесодержит декрет, прославляющий Антестерия, и относится к III четверти III века до нашей эры; третьевоздвигнуто в честь сыновей Аполлония (имена самих сыновей в тексте отсутствуют).

Так что

Опубліковано: П'ятниця, 11 травня 2012, 19:19
Николаевские реалии на страницах герценовского "Колокола" Друк E-mail

Александр Иванович Герцен (1812-1870) - не только писатель, мыслитель, но и общественный деятель, публицист, издатель. В данном случае для нас несомненный интерес представляет его газета "Колокол", которую он начинает выпускать на русском языке в Лондоне с июля 1857 года.

"Колокол" активно воздействовал на общественное мнение. Первое время он пользовался громадной популярностью. Активно поддерживая связь с Россией, "Колокол" печатал на своих страницах корреспонденции из самых различных мест. Имена авторов этих корреспонденций, как правило, не разгаданы.

Впервые название города на Южном Буге появилось в "Колоколе" 1 июня 1859 года (№ 44) в связи с шумной историей, происшедшей в Николаевском Благородном собрании и получившей широкую известность благодаря публикациям в "Одесском вестнике". Эта газета в своем номере от 14 февраля 1859 года напечатала сообщение из Николаева о том, что дирекция Благородного собрания 13 февраля вынесла решение, что девица Софья Иогихес впредь "не имеет права участвовать на балах и танцевальных вечерах Собрания. Вследствие чего и принято, чтобы на будущее время, во избежание всяких неприятностей, она не посещала означенных балов и вечеров". Сообщалось, что по этому вопросу велись весьма продолжительные с

Опубліковано: П'ятниця, 11 травня 2012, 19:13
Гербы города Николаева Друк E-mail

Современный герб города Николаева 1997 г.

 

Детали
Носитель

 Золотые якоря, обмотанные пурпуром

Утверждён  26 сентября 1997 года
Корона

 Серебряная о трех зубцах, стилизованная под городскую стену

Щит

 Французский четырёхугольный с заостренными краями, лазоревый с золотой каймой

Прочие элементы

 Золотая архиерейская митра, золотые посохи Св. Григория, золотая ладья с черными веслами

 

В дореволюционной России каждый город (губерния, градоначальство, крепость) имел свой герб - эмблему, наследственный отличительный знак. Существуют особые правила составления и описания гербов. Сочетанию фигур и предметов на них придается символическое значение, отражающее исторические традиции города.

Первый герб города Николаева, утвержденный 3 октября 1803 года, имел следующее описание: "На щите, разделенном отверхней середины к нижним углам, в черном поле, над серебряною кадильницею изображен золотой крест, окруженный лучами, а по сторонам: на голубом поле Архиерейская митра и на золотом поле Архиерейский по

Опубліковано: Четвер, 22 березня 2012, 10:09
Военные поселения Друк E-mail

На дворцовой площади в Вознесенске стоял гранитный столб. На чугунной доске его была надпись: «Военное поселение Бугской уланской дивизии свое начало восприяло в лето от Рождества Христова года 1817 декабря 24». (28). Это поселение послужило началом создания Новороссийского военного поселения кавалерии с центром в городе Вознесенске.

Бугская уланская дивизия, сформированная в основном из Бугского казачьего войска, состояла из 4-х полков. Кроме того, в нее входили 3 поселенных и 3 резервных эскадрона.

В состав 1-го Бугского уланского полка вошли: Вознесенск и селения: Сокольская переправа, Раковая, Новогригорьевка, Арнаутовка, Белоусовка, Михайловка, Щербани, Дымовка и Солоное.

В них было населения 3615 человек мужского пола и 3135 женского пола, при них 90238 десятин земли.

Ко 2-му Бугскому уланскому полку вошли селения: Федоровка, Троицкое, Касперовка, Ново-Петровское, Гурьевка, Константиновка, Баловное, Матвеевка, Себино и Ингулка.

В них было 3698 человек мужского пола и 3360 женского пола, при них 89026 десятин земли.

В 3-м Бугском уланском полку были: Константиновка, Александровка, Семеновка, Благодатное и Арбузинка.

Населения в них 4322 мужского пола и 4024 женского пола и при них 58833 десятин земли.

К 4-му Бугскому уланскому полку принадлежали селения: Ольшанка, Лысая Гора, Синюхин Брод, Добрянка и Песчаный Брод с населением 4546 человек мужского пола и 4395 человек женского пола и с 66735 десятин земли.

Всего же в Бугской уланской дивизии находились один город и 29 селений с населением 16181 мужчин и 14878 женщин и с землей 302877 десятиноколо 19 десятин на одну мужскую душу. (29).

Позднее полки эти были переименованы: в Бугский, Одесский, Вознесенский и Ольвиопольский. В 1857 году Вознесенский (бывший 3-й Бугский уланский полк) получил название: «Вознесенский, 8-й уланский, Е.И.Выс. Вел. Княжны Татьяны Николаевны, полк». (30).

Начальником Бугской уланской дивизии был граф И.О.Витт. Он находился в Одессе, а непосредственно управлявшие корпусные командиры в Вознесенске.

Военные поселения Херсонской губернии были разделены на 3 округа: 1-й округ с центром в Новой Праге Александрийского уезда, 2-й округ – в Новомиргороде Бобринецкого уезда и 3-й округ – в городе Вознесенске.

Численность военных поселений постоянно возрастала, так как к военному ведомству неоднократно присоединяли казенные села, часть адмиралтейских поселян.

Так, а 1821 году к военным поселениям присоединили: Еланец, Воссиятское, Сербуловку. В 1822 годуИнгулку, оставленную болгарами и заселенную казенными крестьянами из Золотоношенского уезда. В 1828 году присоединено село Сергеевка, а в 1829 году -– Ольвиополь, пристань Голта, Новый Буг, Березовка, Устиновка, Широкое, Шестерня, Ново-Курское, Ново-Красное и Кривой Рог. В 1830 годудеревня Прилуки, в 1834 – село Владимировка, в 1841 – селение Сирово и Кривое Озеро, в 1842 годуПривольное, Полтавка (Баштанка), Малеевка, Николаевка и Казанка. Последнее присоединение произошло в 1853 годуНово-Покровкое (Вшивое) и Костромка. (31).

Военные поселенияодна из трагических страниц нашей истории. Это особая организация войск, при которой населениепоселенцы, становились пожизненными солдатами и одновременно вели сельское хозяйство.

В местах военных поселений все жители зачислялись в поселяне. Они освобождались от всех государственных податей и повинностей, рекрутских наборов. Взамен этого обязаны были нести военную службу, комплектовать из своей среды полки и содержать их на свой счет.

С 7-летнего возраста детей зачисляли в кантонисты, а с 18 лет в воинские части, где они были до 45 лет, а потом переходили на нестроевую военную службу.

Мужчины, годные к строевой службе (от 18 до 45 лет), делились на хозяев и нехозяев. В число хозяев назначались нижние чины, имеющие собственное хозяйство, женатые и «беспорочного поведения». Они должны были прослужить не менее 6 лет и вполне усвоить фронтовое (строевое) учение. Остальныенехозяева.

Хозяином 2-го разряда считался тот, кто имел не менее 2-х пар волов. Надел земли его доходил до 24 десятин. До этого количества ему прибавлялась земля из запасного фонда. Хозяин 2-го разряда имел земли в половину меньше. Нехозяевами числились поселяне, не имеющие рабочего скота и имеющие земли в половину меньше хозяев 2-го разряда. Хозяевам выдавали по две лошади, земледельческие орудия труда и даже мебель из фонда военного поселения. Всю землю, которая принадлежала округу (селению), делили на равные участки и раздавали хозяевам. Каждый хозяин обязан был содержать солдатпостояльцев из регулярных эскадронов.

Из «Положения о военных поселенцах»

Военный поселянин, хозяин дома, земли, скота и вещей, ему данных, должен быть непременно женат и хорошего поведения; о дурнях и нерадивых дозволяется представлять батальонному командиру для лишения нажитой им собственности и для выключки из военных поселян в дальнейшие гарнизоны.

К каждому из хозяев назначаются постоем из действующих батальонов по два человека, которые состоят у него в зависимости и обязаны ему помогать во всех полевых и домашних работах, а хозяин, получая на них провиант, довольствует их с общею с собою пищею…

В летнее время хозяев не занимать никакими работами, кроме земледелия, учений, караулов и посылки на вести…

Чтобы приохотить военных поселян к новому роду их жизни, должно им внушать, что по смерти каждого из хозяев будет наследовать ему сын его… вместе с поступлением на службу в поселенный полк. (32).

Фронтовое обучение нижних чинов велось в поселенных полках круглый год, за исключением 6 недель (с 1 июля по 15 августавремя для сельскохозяйственных работ) и октября, когда производились все работы по устройству округа поселения (строительство и ремонт дорог, содержание в порядке улиц, в чистоте домов и т.д.).

Поселяне носили форму одежды и не имели права снимать ее даже во время полевых работ. Форму (суконный камзол с рукавами и шаровары, летомиз холста, и сапоги) хозяин приобретал за свой счет из доходов от продажи зерна. В зимнее время разрешалось носить тулупы и полушубки. Во время пахоты разрешалось носить лапти и постолы.

В 45 лет военные поселяне зачислялись в инвалиды. Их освобождали от военных занятий и земледельческих работ, они получали жалование и провиант от казны, но продолжали служить: назначались прислугой в госпиталь, сторожами, пастухами и т.п.

При выходе в инвалиды каждый поселянин должен был заблаговременно найти себе наследникахозяина. Если он никого не находил, то ему назначали хозяина, которому инвалид сдавал все, что ему было дано на обзаведение хозяйства. Если чего-то не хватало, то инвалид обязан был пополнить за свой счет. Если возместить не мог, то описывалась собственность инвалида и передавалась новому хозяину. Если новый хозяин не возражал, то инвалид мог остаться жить в своем доме, если нет, то его выселяли в инвалидный дом.

Из ежегодного урожая хлеба, отделив часть его на семена, половину хозяин обязан был сдавать в запасный магазин, а второй половиной мог пользоваться сам.

Жизнь поселян состояла из сплошных обязанностей: они обязаны были сдавать квартиры войскам, обеспечивать полки дровами и соломой, отапливать и освещать казенные здания, давать подводы по первому требованию начальства, отводить пастбища для лошадей во время смотров и т.д. Особенно тяжко им приходилось во время смотров.

Для поселенцев был установлен суровый режим, регламентирующий всю их жизнь. Все строилось по определенному плану.

Кроме двух дней в неделю (33), назначенных для учений, поселяне-хозяева могли отлучаться на работы в пределах своего округа без доклада. Но чтобы отлучиться за пределы округа, надо было просить разрешения десятичного унтер-офицера, а на отлучку на ночьразрешения ротного командира.

Введение военных поселений сопровождалось разрушением и созиданием. Старые постройки разрушали, а вместо них строили новые. Обновленные селения представляли собой вытянутые в прямые улицы похожие беленькие домики, на одинаковом расстоянии друг от друга, одинакового размера и архитектуры (архитектура немецких домов), с фронтонами и фасадами на улицу, без садов и надворных построек, они стояли, как солдаты, по ранжиру. По такой улице могли ходить только пешеходы, а ездить могли только начальствующие лица. Поселяне могли ездить только задней улицей.

Даже церкви строились по определенному плану – с крестообразным основанием. (34).

Дворы и дома содержались в чрезвычайной чистоте. Устроитель военных поселений граф Аракчеев строго следил за внешним порядком в них.

За земледельческими работами следили офицеры. Они наблюдали за домашним хозяйством, следили за порядком в домах и взыскивали за каждое упущение.

Округом поселения каждого полка заведовал полковой командир. Он был одновременно военным начальником и хозяином округа. В его обязанности входила охрана тишины и порядка, спокойствия, борьба с нищенством, бродяжничеством, воровством и разбоями.

Жизнь поселян была стеснена постоянным надзором. Начальство с ними обращалось грубо и крайне бесцеремонно. Казенщина, военщина мелочная регламентация всех подробностей обыденной жизни заставляла их быть в постоянном страхе. За малейшие проступки виновных подвергали телесным наказаниям. Система фронтового обучения была основана на побоях. Дети поселян зависели больше от начальства, чем от родителей, проводя большую часть времени в школе и на плацу (с 12 лет). Дочерей выдавали замуж по назначению начальства.

Все земледельческие работы (сроки посевов, уборки урожая и т.д.) велись только по приказу начальства, которое мало понимало в сельском хозяйстве.

Между селениями по дороге стояли пирамидальные столбики, окрашенные в цвета киверов расположенных полков (уланы Бугского полка носили киверы оранжевого цвета). На столбиках было написано: граница такого-то округа или волости Новороссийского военного поселения.

Центр управления южным поселением находился в Вознесенске. В нем размещались штабы сводного кавалерийского корпуса и одной из легких кавалерийских дивизий, а в летнее время он служил местом сборов кавалерии и пехоты. Так, известно, что летом 1837 года в Вознесенске проходили всероссийские военные маневры – так называемый кавалерийский сбор.

Вознесенский кавалерийский сбор состоялся в присутствии императора Николая I. Это был первый кавалерийский сбор, произведенный в таких огромных масштабах. В нем приняли участие 350 эскадронов кавалерии, 28 батальонов пехоты, 144 конной и 48 орудий пешей кавалерии. (35). Лагерь для всех частей был устроен над Бугом, на расстоянии 12 верст от Вознесенска.

Историк Н.Н. Мурзакевич сообщает: «Всем известно из газетных рассказов о тех чудесах, которые изобретательный граф Витт творил на этом историческом смотру. Более 150 тысяч кавалерии и артиллерии было собрано в окрестности военного города Вознесенска, на реке Буге. По мановению чудодейственной руки графа Витта (вернеегенерала Герштенцвейга) явился новый город с домами, дворцом, театром, сад огромный и даже лес, в домах мебель, сервизы, обед и прочее. Явилось, короче сказать, все то, что в сказках сказывается о «салфетке невидимке»: приди, ешь, пей и веселись! И все это, по словам начальника всей резервной поселенной кавалерии, делалось на счет собственных средств поселений… Маневрами, праздниками, фейерверками, гимнами, петыми тысячею кантонистов, перегоняемыми с места овечьими стадами, и воловьими парками, император Николай был очарован». (36).

Средствами военного поселения перевезены большие деревья из казенных лесов Ананьевского уезда для устройства большого парка, обсадки улиц в городе и селениях, в которых проходили маневры, а также для засадки рощ возле приютов. В общей сложности было тогда засажено деревьями до двух квадратных верст. (37).

Естественно, что все эти «чудеса» ложились на плечи поселян. В результате к середине 50-х годов XIX столетия население округов так обеднело, что у многих хозяев не было даже рабочего скота, хозяйство их пришло в упадок. Военные поселения стали невыгодны в экономическом отношении и не достигли поставленной цели.

В 1857 году военные поселения, крайне непопулярные с самого их возникновения, были упразднены и переданы в управление министерства государственных имуществ. Этим и закончилось сорокалетнее существование этого ненавистного и чуждого русской жизни предприятия.

Памятниками того времени на Николаевщине являются планировка сельских улиц и старых домов, их архитектура (старый сельский дом имеет следующую планировку: справа от улицы – «велыка хата», слева – «мала», или «хатына», а посредине – «сины» и кухня). В некоторых селах до сих пор сохранилось деление их на «куты». В Баштанке, например, среди старожилов бытует разделение ее на 5 «кутков», то же – в Казанке.

Вдоль старой дороги - бывшего Елисаветградского тракта, кое-где уцелели каменные мостики с арками (на территории Николаевской области их 4), спуски и подъемы дорог, выложенные гранитным булыжником, каменные дома старой постройки в Вознесенске – все это свидетели того времени. В метрических книгах, хранящихся в ГАНО, сохранились записи, подобные следующей:

Свадебное свидетельство

                                                                                                                                              «Ноябрь 1856 года

Проживающий в 10-м кавалерийском округе 3-й Волости села Привольного хозяин 2-го разряда Иван Сельвестров Каминский, 38 лет, холост, желает вступить в законный брак с вдовою Военного поселения с. Полтавки Пелагеею Григорьева Гайдукового от рода коей 23 года, по общем их согласии. Ноябрь месяц 5-го числа 1856 года Николаевский приходский священник Стефаном Шпаговским обвенчан.

Подлинное подписали: майор Паскевич, старший священник Савва Беззабава, ротмистр Митрофан Ихило, штабс-ротмистры Манухин и Матвеев, поручик Иномов и аудитор.

Верно: майор».

От того времени остались также названия селений в Николаевской области: Таборовка, Солдатское, Лагерное.

 

 

Джерело: Ковалева О.Ф.,Чистов В.П. Очерки истории культуры Южного Прибужья.(От истоков до начала XX века) Кн.1.Из прошлого культурной жизни на Николаевщине [Текст] / Ковалева О.Ф.,Чистов В.П. - Николаев : Тетра, 2000. - С.35-41.

Опубліковано: Середа, 21 березня 2012, 09:56