Історичні факти

Загадковий Миколаїв: 52 факти з історії міста

Миколаїв - старе місто з великою історією. Говорять, що дата в 226 років - номінальна, адже перші поселення на берегах Південного Бугу з'явилися набагато раніше. Про це свідчать розкопки городища "Дикий Сад", повідомляє Depo.Миколаїв.

Історія Миколаєва сповнена загадок та неймовірних фактів. "Миколаївський базар" опублікував 52 вражаючі факти про місто та його історію.

Детальніше: Загадковий Миколаїв: 52 факти з історії міста

Історія Братьского району

Північне Причорномор’є, де розташований Братський район – досить значна частина території  України. Вченими, що вивчали цю територію  було доведено, що давні слов’янські поселення на території району існували уже півтори-дві тисячі років тому. Про це переконливо свідчать дві сотні стародавніх могил-курганів, що височать у примертвоводських степах по всій території Братщини. Розкопки, виконані археологами, підтвердили, що ці дивовижні і величні пам’ятники, набагато давніші від уславлених єгипетських пірамід і належать до прадавньої слов’янської культури.

В 14-16 століттях широка смуга українського степу була заселена втікачами із кріпацької неволі, які заснували Запорізьку Січ. На території нашого району в ті часи виникла козача слобода Камянуватка, потім Орлове Поле, а в 16-17 столітті гайдамацькі села - нинішні Ганнівка, Костувате, Мостове, Лісове , Кам'янокостувате, Антонопіль, Крива Пустош.

З більш пізніших історичних джерел відомо, що Причорноморські землі активно заселялись уже у ХVІІІ столітті імператрицею Катериною-ІІ при активній діяльності князя Г.Потьомкіна.

Селище Братське, спочатку як хутір, виникло ще на початку ХVІІ століття на козачій переправі по шляху на Соколи ( Вознесенськ). До хутора-зимівника стали переселятися козаки та осідати гайдамаки та кріпаки, що  втекли з неволі. Хутір переріс у село. Його назвали Братське. За однією з версій істориків, ця назва пішла від слова „братчики” (товариші), як іменували один одного при звертанні козаки та гайдамаки. За іншою версією селище було назване Братським на честь трьох братів Живковичів, які в 1788 році одержали від Катерини ІІ  45 тис. десятин землі на цій території. Пан Живкович намагався наповнити село ремісниками, торговцями, розвинути його і перетворити в містечко. Він давав ділянки під оселі, сприяв будівництву хат. В Братське з різних місць переселялися міщани.

Щоб мати до столу свіжу птицю, Живковичі в середині минулого століття звеліли загатити міцною греблею скелясту балку за бугром на схід від Братського, обсадити ставок лісом і побудувати над ним пташню. Після відміни кріпацтва німці - орендатори Антони продовжували вирощувати там для пана гусей, качок, курей - цесарок. Хутір став називатися Птичим (Антона).

Процвітали торгівля, гончарство, ткацтво, обробка шкір, шевство і кравецтво, шорництво, столярне та ковальське діло.

У 1828 році Братське одержало статус містечка. Було збудовано вітряки, водяний млин, олійні, чинбарні, церква.

В 1864 році Братське стало центром волості. Пан своїм коштом побудував приміщення для волосної управи, в якому зараз знаходиться редакція райгазети «Перемога», а на місці колишньої церкви знаходиться кінотеатр «Дружба» нині там Будинок культури.

Братське довгі роки – аж до революції 1917 року, територіально підпорядковувалось Єлисаветградському  повіту Херсонської губернії.

Згодом при проведенні адміністративно-територіального поділу УРСР відповідно до Постанови №310  ВУЦВК в березні 1923 року був створений Братський район із Ганнівської та Братської волостей, який до 1944 року належав Одеській області. Після закінчення Великої вітчизняної війни район було  приєднано до Миколаївської області.

У 50-60 роки районом керували :  О. Гришанін, Т.А. Крищенко, Є.Д. Костюк, М.Г. Єнін, І.В. Ященко, В.Т. Юрченко, І.Д. Власов, П.П. Краков'як,  перший секретар райкому партії (1968-1986рр.) Б.І. Турбаївський ( Орден Леніна, Трудового  Червоного прапора, медаль «За трудову доблесть»), голова райвиконкому  -  І.І. Міщенко.

Знання та вміння розвитку сільськогогосподарського виробництва  віддали: І.І. Гавриляк, А.І. Ботнаренко, С.В. Шалигін, П.П. Цуркан, М.Л. Вчорашній, С.Я. Поляков, І.Г. Агарков, М.М. Юдов, К.І. Буцан, І.О. Куліш., Д.І. Куцовський, О.А. Волик, В.К. Новік.

Знані братчани добрими справами - С.Л. Могильницький, А.М. та В.О. Коноваленки. Вагомий внесок у розвиток району зробили О.М. Плахотник, І.М. Поліщук, В.П. Плюта, М.О. Дробітько, А.Г. Саньков, Г.П. Пасічник, М.Є. Тепла, М.М. Капінус, І.П. Василюк, О.О. Гончаров, Т.І. Чамата,   Г.М. Мамедов. Пошаною і повагою братчан  користуються лікарі Л.В. Коропатнюк, М.А Черно, К.В. Столяренко, працівники культури  - подружжя Хілобків -  Надія Миколаївна та Микола Андрійович, В.В. Григораш, А.В. Печенюк, Н.І. Кравчук, Г.О. Бистріцька, редактор районної газети «Перемога»  С.В. Самойленко, краєзнавець М.М. Радкевич.

Історична довідка. Березанський район

Березанка(до 1914 р. Александерфельд, до 1923 р. Суворово, до 1966 р. Тилигуло- Березанка) - селище міського типу (з 1966 р.), центр однойменного району. Розташованийв долині річки Сосик, близько Сосицкого лиману. Відстань до обласного центру - 57 км, до найближчої залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Помошня Одеської залізної дороги - 50 км. В 2 км від селища проходить автодорога Миколаїв - Одеса. Населення - 4500людей. СелищноїРади підлеглі села Андріївка, Малахове, Марківка й Попільне.
Прозаселення території нинішнього селища і його окраїн у далекій давнині свідчать виявлені тут залишки поселень епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоріччя до н.е. ) і скіфського часу (IV-II вв. до н. ери).
В XVI-XVII вв. встепах, що прилягають до Березаського, Сосицкогой Тилигульськоголиманів, кочували ногайськіорди, зокрема Едисанська (Очаковська). Борючись за звільнення споконвічних слов'янських земель від завойовників, сюди не раз приходили загони запорізьких козаків. Про одне з таких рейдів запорожців, що зупинилися на річці Сосик (у районі нинішнього селища), згадується в меморіалі військового судді Головатого від 14 серпня 1769 р. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. з авангардними частинами російської армії тут кілька днів перебував російський полководець А. В. Суворов.
Після звільнення території Північного Причорномор'я від турецьких завойовників,землями в цій місцевості довгий час володіли поміщики Погорєльські, а пізніше - Арнольди. В 1866 р. 32 вихідця з німецьких колоній на Одещинікупили в поміщика А. Арнольди 3337 десятин землі. На лівому схилі Сосицкійбалки було засноване поселення, яке вперше згадується в письмових джерелах за 1876 р. за назвою Александерфельд. Користуючись наданими царським урядом пільгами й володіючи великими ділянками землі (від 25 до 225 десятин), колоністи успішно розбудовували своє господарство. В 1882 р. тут в 60 дворах проживало 386 людей. З 1879 р. село стало центром волості .
Колоністи займалися товарним землеробством, вирощуючи на продаж переважно пшеницю. Крім того, розводили  велику рогатухудобу, свиней. Більшість хазяїв володіли 1-2 десятинами виноградників, мали по 15-20 робочих коней, 10-15 корів і 5-10 свиней. У загальнім користуванні поселенців перебувало 8 десятин саду .
Розташування села поблизу жвавої дороги створювало сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції на ринках Миколаєва й Одеси. Щонеділі в Александерфельдізбиралися базари, два рази в рік - багатолюдні ярмарки. Наприкінці  XIX в. у селі діяли паровий млин, маслобійня, шкіряні, швейній ковальські майстрині. В 1882 р. тут налічувалося 45 ремісників. Біля села колоністи добували будівельний камінь, який збували по 5 руб. за кубічний сажень. 24 торговця мали свої крамниці. Завдяки наявності сільськогосподарської техніки й достатньої кількості робочої худоби, а також застосуванню органічних добрив місцеві хазяї кожний, навіть несприятливий по погодних умовах, рік одержували з десятини врожай більш високий, чому селяни сусідніх сіл Адамівки й Анатолівки, більшість яких володіли невеликими наділами .
Через малоземелля й потреби частина жителів цих сіл змушена була наймитувати в господарствах колоністів. Крім них, тут трудилися ще й сторонні сезонні сільськогосподарські робітники з Київської, Подільської й Полтавської губерній. Більшість заможних хазяїв наймали на річну роботу до 5 і на сезонну - до 15 сільськогосподарських робітників. Умови життя й праці батраків були вкрай важкими. Жили вони в стайнях, а харчувалися на т.зв. чорній кухні. Частина селян- бідняків, що працювали в господарствах колоністів, осідала в Александерфельдіна постійне проживання. Крім того, біднота села поповнювалася за рахунок німецького населення, серед якого також відбувався процес класового розшарування. За даними земства, в 1890 р. 10 проц. населення Александерфельда становили безземельні селяни , яким теж доводилося наймитувати в багатіїв. Оплата праці батраків не перевищувала 20 коп. у день. Особливо страждали від засилля александерфельдских куркулів бідняки найближчого села Адамовки. У неврожайні роки багаті колоністи позичали місцевим батракам хліб на кабальних умовах, а плату за їхню роботу, користуючись напливом дешевої робочої сили з інших губерній, рік у рік знижували. Це обурювало селян. Навесні 1905 р. вони відібрали в куркулів і сусіднього поміщика худобу, майно. Місцеві батраки припинили роботу, вимагаючи від багатих колоністів підвищення оплати праці. Удавшись до жорстоких репресій, влади придушили селянські хвилювання. Медичної допомоги основна маса жителів на місці не одержувала. Донайближчого лікаря їм доводилося їздити за 40-50 верст - у село Ландау або місто Очаків . В Александерфельді часто спалахували епідемії тифу, холери, дифтерії, дизентерії й інших хвороб, від яких страждали в першу чергу сільськогосподарські робітники, що жили в антисанітарних умовах. Напередодні Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі почав працювати фельдшерський пункт. В 1866 р. тут відкрилася німецька парафіяльна однокласна школа (в 1880 р. була перетворена в чотирикласне реальне училище). Заможні колоністи посилали своїх дітей у міста для навчання в гімназіях.

Детальніше: Історична довідка. Березанський район

Історична довідка. Баштанський район

Історичний шлях міста Баштанки (до 1928 року Полтавки) починається з 1806 року, коли на казенних землях, де вона тепер розташована, царський уряд оселив переселенців з Полтавської та Чернігівської губерній.

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. Полтавка стала військовим поселенням. У 1830 році вона входила до складу 1-го Бузького уланського полку. В селі на той час налічувалося 214 дворів і 1216 жителів.

Наприкінці ХІХ ст. в селі, що за адміністративним поділом як центр волості входило до Херсонського повіту Херсонської губернії, розміщувалось волосне управління, земська поштова станція, мешкало понад 7 тис. чоловік. Щотижня відбувався базар, тричі на рік – ярмарок. У 1887 році в селі діяло 44 дрібні, переважно борошномельні, підприємства і торгувало 27 крамниць. За даними на 1905 рік тут налічувалося 9 ковалів, 5 шевців, 12 теслярів і 3  ткачів.

Першу школу в Полтавці було відкрито 1860 року. Наступного року розпочала роботу церковнопарафіяльна школа, яку відвідувало 20 дітей. З 1866 року в селі відкрилася перша земська школа, через 2 роки – друга, а в 1897 році – третя. У 1912 році земство побудувало в Полтавці першу дільничу лікарню на 10 ліжок.  Силами місцевої інтелігенції в Полтавці в 1899 році було створено селянський театр. Організатором його був начальник поштового відділення К.І. Балафатов.

Детальніше: Історична довідка. Баштанський район

Історична довідка. Арбузинський район.

В місцях, де тепер розташована Арбузинка, в середині XVIII ст. шукали прит тулку кріпаки-втікачі з Брацлавщини, Київщини, Поділля, Волині, учасники селянсько-козацьких повстань на Україні. На річці Арбузинці в ті часи виникло кілька дрібних поселень: Гайдамацьке, Молдаванське, Литовське. В поселенні Гайдамацькому була навіть православна церква . Невдовзі сюди ще прибуло кілька сімей з Полтавщини. Всі поселення згодом злилися в одне село Арбузинку. Жителі його спочатку перебували на становищі казенних селян. Але через кільїуі років село і навколишні землі були відведені сенатом поміщикам-колонізаторам Дауен-гауеру і Окснеру. Переважна більшість жителів стала кріпаками. В 1812 році казен¬них селян в селі залишилося лише 24 ревізькі душі . Всього ж у ньому налічувалося понад 300 мешканців, які жили з хліборобства, скотарства, дехто – з гончарства. Всі селяни сплачували подушний податок, виконували гужову, будівельну повинності.

1817 року Арбузинку переведено в розряд військових поселень. У селі розмістився ескадрон 3-го полку Бузької уланської дивізії , який перебував на повному утриманні місцевих жителів. Поселенці займалися не тільки військовою справою, а й хліборобством. Всі юридично-правові питання вирішували офіцери. За найменшу провину поселенців карали нагаями. В 50-і роки XIX ст. кількох чоловіків, які висловилися проти нестерпної муштри, жорстоко побили. Не витримавши знущань, поселенець Малинов у 1857 році покінчив життя самогубством. У 1857 році, на час ліквідації військових поселень, населення Арбузинки становило 2390 чоловік . За указами 1866-67 рр. жителі її були переведені на становище державних селян. Наділи одержали 1418 ревізьких душ. Було викуплено 13,6 тис. десятин землі . Поміщики та куркулі прирізали собі 2,4 тис. десятин общинної землі. Землевласникам Дауенгауеру, Окснеру належало по 1 тис. десятин, 12 куркулів мали по 50 – 70 десятин, а дехто й до 300. Колишні військові поселенці та солдати у відставці одержали землю в різних місцях. Бідняки стали довічними боржниками держави. З 13,6 тис. десятин общинної землі 11,2 тис. були податними. Селяни щорічно сплачували державі понад 10 тис. крб. Викупні недоїмки весь час зростали. В 80-і роки вони становили суми, які часто перевищували все, що заробляли селяни за рік, або навіть і за два .

Детальніше: Історична довідка. Арбузинський район.

Памятники Николаевской области

Когда люди говорят о памятниках истории и культуры, то подразумевают, как правило, либо монументальное изваяние вождей и иных исторических лиц, либо могилы погибших воинов и мемориалы в их честь, либо встречающиеся в наших южных степях курганы. Некоторым вспоминается Ольвия, другим – церкви, главным образом – знаменитые, например, София Киевская. Значительная часть тех, кто занимается памятниками профессионально, – скульпторы, реставраторы, археологи, искусствоведы, архитекторы, историки, – тоже не назовут вам все типы, виды и разновидности памятников.

Сейчас в Николаевской области насчитывается около 5 тысяч памятников, учтенных государством, 60 процентов из которых – памятники археологии.

Более одной пятой части памятников являются памятниками истории. Это здания, в которых проходили важные исторические события или родились (жили, работали, бывали) известные люди, захоронения таких людей, а также могилы многих известных и неизвестных, сполна отдавших свой воинский долг, монументы, воздвигнутые в честь личностей и событий. Например, дом, в котором полтора столетия назад родился выдающийся флотоводец и ученый С.О. Макаров (ул. Адмирала Макарова, 6); дом, где появился на свет знаменитый историк, композитор и просветитель Николай Аркас (ул. Никольская, 13). На доме на углу улиц Советской и Шевченко, на месте бывшей почтовой станции, где останавливался (едва ли не десяток раз!) великий русский поэт установлена мемориальная доска, посвященная А.С. Пушкину. А находящийся в Сивашском сквере памятник героям перехода через Сиваш в 1920 году на самом деле был установлен еще в 1912 году на народные пожертвования как памятник нашим землякам – участникам Отечественной войны 1812 года.

Памятников монументального искусства в области насчитывается более 300. Специфика заключается в том

З історії миколаївських банків

На початку XIX століття банки існували лише в столиці та в великих містах Російської імперії, а в Миколаєві не було жодного банку. Звичайно ж, у місті розвивалася торгівля і виникала необхідність позичити кошти. Але за цим зверталися в сусідню Одесу або в далекий Петербург, де вже існували позикові банки. Міський голова Єгор Григорович Кустов, що був на цій посаді два триріччя, починаючи з 1818 року, упросив адмірала О.С.Грейга "улаштувати для міста місцеву кредитну установу". У цей час нічого подібного ще не існувало в жодному з обласних міст. У 1821 році був заснований у Миколаєві свій банк – кредитна установа, названа Городовим комітетом. До складу його ввійшли представники з місцевих купців і міщан. Відповідно до статуту. Городовий комітет видавав "позичку жителям для влаштування закладів, що служать для прикрашення міста і полегшенню жителям повинностей". Капітали Городового комітету були в безперервному обігу в підрядчиків за 8%. Комітету був переданий "питний" капітал, що налічував більш 266 тис. крб. З цих грошей було видано на будівництво пристані 64 тис. крб. на придбання землі Вавилової левади - 30 тис. крб., на придбання будинку на вул. Соборній у Морського відомства -14 тис. крб.

Городовий    комітет,    що   проіснував близько півстоліття, насправді був зовсім не банком, а благодійною касою позичок. Справи його велися старанно і чесно. І хоча надто були заплутані його рахунки - комітет не збанкрутував. За час його існування було одержано від міста до 150 тис. крб., а видано на різні суспільні благодійні потреби понад 400 тис. крб.

Скасований у 1867 році, Городовий комітет видав 15 тис. крб. на заснування нового міського банку. Нова кредитна установа - міський громадський банк - була відкрита 1 січня 1868 року. У серпні того ж року було відкрите Миколаївське відділення Державного банку, якому в 1889 році уряд дозволив видавати позички під зерновий хліб. Трохи пізніше для нього був споруджений будинок у псевдокласичному стилі, що зберігся до наших днів. Він знаходиться на розі вулиць Спаської і Декабристів. Третій поверх його був добудований вже в післявоєнний час. Багато років тут розміщався КДБ. У 1872 році був відкритий у Миколаєві комерційний банк. У спеціально спорудженому для нього будинку (вул. Нікольська, 68) з 1886 року розмістилося ще і Миколаївське відділення Одеського облікового банку.

У 1894 році в Миколаєві був відкритий Російський для зовнішньої торгівлі банк з основним капіталом 60.000 крб. Він займався прийомом   грошей на поточний рахунок, на різні вклади, обліком векселів, видачею позичок під  %, продажем усіх російських %%  паперів, металевих купонів, дзвінкої монети,    іноземних    векселів і переказів. Будинок для нього було побудовано в кін. XIX ст. на вул. В.Морський (зараз клуб УВС). У цьому ж будинку містилося Миколаївське відділення Бесарабсько-Таврійського земельного банку і Миколаївське агентство страхового товариства "Саламандра". У 1911-1912 роках для Російського банку був побудований новий будинок на розі вулиць Фалеєвської і В. Морської за проектом архітектора В.М. Кабульського, відомого своїми спорудами в Одесі. У 20-30-і рр. тут знаходився Палац праці. У післявоєнний час - Палац піонерів. Зараз Будинок художньої і технічної творчості молоді.

На протилежному розі знаходився будинок Санкт-Петербурзького комерційного банку, відкритого в 1904 році

На поч. XX століття в Миколаєві існували, крім уже перерахованих, З'єднаний банк, Російсько-Азіатський банк, Одеський купецький банк, Одеський обліковий банк і ін.

Каким был театр в Ольвии

Древние греки, выходцы из малоазиатского города Милета, поселившиеся на правом берегу Бугского лимана в VI веке до нашей эры, привезли сюда с собой свою культуру, обычаи и традиции. Автор «Истории» Геродот (480-425 гг. до н.э.), повествуя о своем посещении Ольвии в записанной им новелле о Скиле, сообщает, что здесь устраивались вакхические празднества в честь бога Диониса, культ которого, как известно, тесно связан со становлением театрализованных дейс

Геродот посетил Ольвию не позднее 455 года до нашей эры. Новеллу писал по горячим следам, застав ольвиополитов, помнивших о самом Скиле.

Мало того, сохранились письменные свидетельства в виде мраморной плиты с постамента статуи в честь Зевса-спасителя, а также двух мраморных, украшенных рельефами стел, посвященных видным политическим деятелям Ольвии, на которых отмечается, что об их заслугах и наградах было объявлено на празднике Дионисий в местном театре.

Первое из этих сооружений посвящено Каллинику, сыну Евксена, и датируется IV веком до нашей эры; второе – содержит декрет, прославляющий Антестерия, и относится к III четверти III века до нашей эры; третье – воздвигнуто в честь сыновей Аполлония (имена самих сыновей в тексте отсутствуют).

Так что