Історичні факти
| Історична довідка. Березанський район |
|
 |
Березанка(до 1914 р. Александерфельд, до 1923 р. Суворово, до 1966 р. Тилигуло- Березанка) - селище міського типу (з 1966 р.), центр однойменного району. Розташованийв долині річки Сосик, близько Сосицкого лиману. Відстань до обласного центру - 57 км, до найближчої залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Помошня Одеської залізної дороги - 50 км. В 2 км від селища проходить автодорога Миколаїв - Одеса. Населення - 4500людей. СелищноїРади підлеглі села Андріївка, Малахове, Марківка й Попільне.
Прозаселення території нинішнього селища і його окраїн у далекій давнині свідчать виявлені тут залишки поселень епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоріччя до н.е. ) і скіфського часу (IV-II вв. до н. ери).
В XVI-XVII вв. встепах, що прилягають до Березаського, Сосицкогой Тилигульськоголиманів, кочували ногайськіорди, зокрема Едисанська (Очаковська). Борючись за звільнення споконвічних слов'янських земель від завойовників, сюди не раз приходили загони запорізьких козаків. Про одне з таких рейдів запорожців, що зупинилися на річці Сосик (у районі нинішнього селища), згадується в меморіалі військового судді Головатого від 14 серпня 1769 р. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. з авангардними частинами російської армії тут кілька днів перебував російський полководець А. В. Суворов.
Після звільнення території Північного Причорномор'я від турецьких завойовників,землями в цій місцевості довгий час володіли поміщики Погорєльські, а пізніше - Арнольди. В 1866 р. 32 вихідця з німецьких колоній на Одещинікупили в поміщика А. Арнольди 3337 десятин землі. На лівому схилі Сосицкійбалки було засноване поселення, яке вперше згадується в письмових джерелах за 1876 р. за назвою Александерфельд. Користуючись наданими царським урядом пільгами й володіючи великими ділянками землі (від 25 до 225 десятин), колоністи успішно розбудовували своє господарство. В 1882 р. тут в 60 дворах проживало 386 людей. З 1879 р. село стало центром волості .
Колоністи займалися товарним землеробством, вирощуючи на продаж переважно пшеницю. Крім того, розводили велику рогатухудобу, свиней. Більшість хазяїв володіли 1-2 десятинами виноградників, мали по 15-20 робочих коней, 10-15 корів і 5-10 свиней. У загальнім користуванні поселенців перебувало 8 десятин саду .
Розташування села поблизу жвавої дороги створювало сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції на ринках Миколаєва й Одеси. Щонеділі в Александерфельдізбиралися базари, два рази в рік - багатолюдні ярмарки. Наприкінці XIX в. у селі діяли паровий млин, маслобійня, шкіряні, швейній ковальські майстрині. В 1882 р. тут налічувалося 45 ремісників. Біля села колоністи добували будівельний камінь, який збували по 5 руб. за кубічний сажень. 24 торговця мали свої крамниці. Завдяки наявності сільськогосподарської техніки й достатньої кількості робочої худоби, а також застосуванню органічних добрив місцеві хазяї кожний, навіть несприятливий по погодних умовах, рік одержували з десятини врожай більш високий, чому селяни сусідніх сіл Адамівки й Анатолівки, більшість яких володіли невеликими наділами .
Через малоземелля й потреби частина жителів цих сіл змушена була наймитувати в господарствах колоністів. Крім них, тут трудилися ще й сторонні сезонні сільськогосподарські робітники з Київської, Подільської й Полтавської губерній. Більшість заможних хазяїв наймали на річну роботу до 5 і на сезонну - до 15 сільськогосподарських робітників. Умови життя й праці батраків були вкрай важкими. Жили вони в стайнях, а харчувалися на т.зв. чорній кухні. Частина селян- бідняків, що працювали в господарствах колоністів, осідала в Александерфельдіна постійне проживання. Крім того, біднота села поповнювалася за рахунок німецького населення, серед якого також відбувався процес класового розшарування. За даними земства, в 1890 р. 10 проц. населення Александерфельда становили безземельні селяни , яким теж доводилося наймитувати в багатіїв. Оплата праці батраків не перевищувала 20 коп. у день. Особливо страждали від засилля александерфельдских куркулів бідняки найближчого села Адамовки. У неврожайні роки багаті колоністи позичали місцевим батракам хліб на кабальних умовах, а плату за їхню роботу, користуючись напливом дешевої робочої сили з інших губерній, рік у рік знижували. Це обурювало селян. Навесні 1905 р. вони відібрали в куркулів і сусіднього поміщика худобу, майно. Місцеві батраки припинили роботу, вимагаючи від багатих колоністів підвищення оплати праці. Удавшись до жорстоких репресій, влади придушили селянські хвилювання. Медичної допомоги основна маса жителів на місці не одержувала. Донайближчого лікаря їм доводилося їздити за 40-50 верст - у село Ландау або місто Очаків . В Александерфельді часто спалахували епідемії тифу, холери, дифтерії, дизентерії й інших хвороб, від яких страждали в першу чергу сільськогосподарські робітники, що жили в антисанітарних умовах. Напередодні Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі почав працювати фельдшерський пункт. В 1866 р. тут відкрилася німецька парафіяльна однокласна школа (в 1880 р. була перетворена в чотирикласне реальне училище). Заможні колоністи посилали своїх дітей у міста для навчання в гімназіях.
В 1914 р. з початком світової війни село Александерфельд було перейменовано в Суворово, воно продовжувало залишатисьволостним центром. У той час у ньому проживали 531 людина. Переважна більшість населення становили німці .
Важким тягарем лягла на плечі трудящих перша світова війна. Різкий ріст цін на предмети першої необхідності погіршив положення трудового селянства й ремісників.
Батраки Суворова й біднота сусіднього села Адамовки радісно вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. У лютому 1918 р. тут була встановлена Радянська влада. Створений тоді ж волостнимривком почав відбирати землі в багатих колоністів, наділяючи селян з розрахунку по 4,7 десятини на їдця . Біднякам передавали також худобу, конфісковані в куркулів.
Однак революційні перетворення перервали германо-австрійські окупанти, у березні 1918 р., що захопили село. Їх усіляко підтримували заможні колоністи. Каральні загони, куди вони охоче вступали, жорстоко розправлялися з радянськими активістами в Суворовому й прилеглимселам. Восени 1918 р. самі бідні жителі Суворова Г. І. Кацафан, П. С. Филюк, С. А. Финогенов і багато інші вступили в партизанський загін, створений у сусідньому селі Анатолівці більшовиками- підпільниками М. Ф. Потриваевим і П. II. Черниковим . У середині березня 1919 р. партизани в складі Тилигуло- Березанского загону (командир Н. І. Панченко) провели рейди по багатих німецьких колоніях, де реквізували коней і зброю, а потім разом із частинами Червоної Армії брали участь у боях за звільнення Одеси, воювали в складі 403- го Тилигуло- Березанского партизанського полку 45- й стрілецької дивізії .
У другій половині березня 1919 р. із приходом радянських військ у селі була відновлена Радянська влада, створений волревком, який розгорнув роботу з її зміцнення.Колоністи- Куркулі чинили запеклий опір його заходам. Улітку 1919 р. куркулі Суворова й околишніх сіл напали на дорозі Миколаїв - Одеса, що в 2 км від Суворова, на продовольчий загін, убили 20 червоноармійців, їх командира Новакова й комісара Стеценко. Посланийз Очакова підрозділ Червоної Армії під командуванням Б. І. Павлюченко розгромило кулацку банду. Куркулі активно допомагали й денікінцям, що захопили Суворово наприкінці серпня. 5 лютого
1920 р. частини 133- й бригади 45- й Червонопрапорної стрілецької дивізії 14- й армії звільнили село від білогвардійців .
Відразу ж після звільнення Суворова від денікінців був відтворений волостний ревком, який очолив комуніст І. І. Фекеке. Головою сельревкомустав Ф. Ф. Фукс . Навесні земельна комісія ревкому перерозподілила землю з розрахунку по 2,3 десятини на кожного члена родини . Понад тисячу десятин землі, що належала раніше куркулям, було передано безземельним і малоземельним селянам Адамівки, Андріївки й хутора Малята. Реквізовані тоді ж у куркулів надлишки робочої худоби одержала місцева біднота. Більшу допомогу в соціалістичній перебудові села виявляло,створенев 1920 р. сільське партійне гніздо, що нараховувало шість комуністів . При їхній активній участі в червні того ж року був організований комнезам. Під керівництвом комуністів КНС провів значну роботу із землевпорядження, забезпечення посівним матеріалом бідняцьких господарств. Більш тисячі пудів посівного матеріалу надалибідняцьким господарствам Суворова для весняної сівби держава. Комнезам стежив за своєчасним висновком договорів по найманню між бідняками й куркулями, допомагав безземельним селянам Суворова, Адамівки, Андріївки й хутора Малята вилучати в куркулів надлишки землі й посівного матеріалу. При його участі в місцевих багатіїв були відібрані млин, маслобійняй магазини, організованетовариство взаємодопомоги й сільськогосподарська кооперація, що заготовляла продукти, що й постачала селянам.
Після розгрому, врангелевщинив селі перебували на відпочинку воїни Червоної Армії, що вернулисьіз Криму. Червоноармійці допомогли бідняцьким господарствам, родинам червоноармійців, старим, інвалідам, що втратили годувальників, зорати поля, посіяти хліб. Зміцнювалисьмісцеві органі Радянської влади. Свої повноваження ревкоми передали вибраним на початку 1921 р. сільському й волостному Радам . У липні того ж року відбулася нарада членів виконкомів Рад і комнезамов з питань соціалістичного будівництва в німецьких поселеннях. У прийнятій постанові учасники наради вітали заміну продразверстки продналогом і виразили впевненість, що це буде сприяти підйому бідняцьких і середняцьких господарств.
На початку 1922 р. Суворівську волость об'єднали з Анатолівською. Новостворену волость із центром в Анатолівціназвали Тилигуло- Березанскою. В 1923 р. Суворово увійшло до складу Тилигуло- Березанського району. Однак наприкінці того ж року, враховуючи вдале територіальне розташування Суворова й наявність тут необхідних приміщень, центр Тилигуло- Березанського району перенесли в Суворово (з 1923 р. за селом закріпилася назва Тилигуло- Березанка). В 1924 р. у Тилигуло- Березанціпроживало 660 людей .
Районні партійні й радянські органи, а також сільська Рада розгорнули широку організаторську й політичну роботу серед населення. Підсилилася допомога бідняцьким селянським господарствам технікою. В 1923 р. була створена прокатна станція, що розташовувала 62 локомобілями й 61 молотаркою. Агроцентру, організованому в селі, виділили 30 десятин землі. Вирощували тут сортові насіння. Уже в перший рік працівники агроцентра на 15 десятинах виростили по 180 пудів пшениці. Сільське кредитне товариство, утворене в 1922 р., видало найбіднішим селянам у тому ж році 60 тис. руб. для придбання сільськогосподарського коней. У селі працював ветеринарний пункт.
Багато зусиль додавали партійна організація й сільська Рада для поліпшення медичного обслуговування населення. В 1923 р. на базі фельдшерського пункту відкриласьлікарня на 10 ліжок, у якій працювали лікар і два фахівці із середньою освітою. Лікарня перебувала на повному державному забезпеченні.
В 1925 р. у Тилигуло- Березанціпрацювала семирічна трудова школа, у якій 5 учителів навчали 203 учня. Функціонував дитячий будинок (39 дітей і 3 вихователя). У школах вчилосьпонад 200 людей дорослого населення. Комсомольці (гніздо створене в 1923 р.) виступили ініціаторами організації культурного дозвілля трудящих села. Силами молоді був обладнаний сільський клуб, при якомупрацювали драматичний, хоровий і танцювальний кружки. Щонеділі тут можна було подивитисьвиступисамодіяльних артистів.
"Історія міст і сіл Української РСР", "Миколаївська область", стор. 194
Анатолівка (до середини XIX в. Кобліївка, Мала Коблівка) - село, центр сільської Ради народних депутатів. Розташована поблизу балок МалогоЦариголецяі Сухої, в 3 км від Тилігульського лиману, в 12 км до південно-заходу від районного центру й в 40 км від найближчої залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Колосівка Одеської залізної дороги. Населення - 1304 людини. Сільській Раді підлеглі села Бесарабка й Червоно - Українка.
На території Анатолівки знайдені залишки поселень із кам'яними будовами епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоріччя до н.е. ), скіфського часу (V-III вв. до н.е. ) і перших століть нашої ери .
Село виникло в 1792 р., коли царський уряд подарував більш 12 тис. десятин землі на лівомуберезі Тилігульського лиману підполковником Кобле . Власник дозволяв селитис кріпакам і українським козакам. В описі до "Атласу Новоросійської губернії", складеному в 1798 г., нове поселення в долині балки Малого Царигольця позначеного як слобода Кобліївка. Проживало в ній 170 людей . Через дев'ять років у Кобліївціналічувалося 30 дворів і 220 жителів. Однак в 1812 г. більшість селян Кобліївки загинуло від чуми. По даним 1825 р., чоловіче населення становило тут усього 37 людей .
Напочатку 20- х років XIX в. село стало власністю князів Барятинських. Кількість жителів його зросла за рахунок переселених сюди кріпаків із Льговського, Тушивильского іРильськогоповітів Курської губернії. Прибравши до рук майже 30 тис. десятин землі (села Аджіяск, Коза, Тузли, Федорівка й хутір Березанський), Барятинськізробили село центром свого великого маєтку. Начесть одного із власників село було перейменовано в Анатолівку. Входило воно спочатку доХерсонськогоповіту, з 1797 г.- Новоросійської, з 1802 г.- Миколаївської, з 1803 г.- Херсонської губерній, а з 1827 г.- до складу Одеського повіту Херсонської губернії. В 1850 г. Анатолівка віднесена до розряду містечок. В 1859 р. тут в 189 дворах проживало 1388 людей . Усі вони були кріпаками й відпрацьовували панщину - три дні в недолю, а в період напружених польових робіт і більше. В окремих випадках панщина замінялася оброком. Через браком часу, реманенту, робочого тягла селяни не могли вчасно і якісно обробляти свої наділи.
При проведенні реформи 1861 р. селянам Анатолівки було виділено 3360 десятин землі - по 5 десятин на ревізьку душу. Ці землі тяглися 12- верстной смугою від Тилигульского лиману до Адамівки. Надял нарізався вроздріб у різних місцях, що увінчувало черезсмужжя. 7427 десятин кращих земель залишилися за поміщиком. Під час оприлюднення царського маніфесту жителі Анатолівки, як доповідав керуючий маєтком, слідом за селянами ТашиногоіТузлів, "вийшли з покори й відмовилися відбувати натуральні повинності власникові" . Карателі, спрямовані в Анатолівку, жорстоко придушили виступ.
Крім викупних платежів, у три рази, що перевищували ринкову вартість землі, селяни обкладалися також подушним податком, земськими й іншими зборами. До 1870р. за жителями Анатолівки значилося 1335 руб. недоїмок , а 20 років через загальна сума недоїмок досяглася 5934 руб. Багато селян, не маючи можливості викупити й обробити свої наділи, відмовлялися від них на користь заможних хазяїв, а самі наймитували в місцевих куркулів.
По даним 1882 р., у містечку в 287 дворах проживало 2477 людей. Селянська реформа прискорила розвиток капіталістичного підприємництва: 96 родин займалися ремеслом, 36 - торгівлею. У господарствах сільської буржуазій вирощували хліб і розлучали худобу на продаж. У містечку торгували 13 крамниць, працювали парова й 11 вітряних млинів. Раз у рік улаштовувався ярмарок, щотижня - базар. Докапіталістичного способу ведення господарства перейшла також поміщицька економія. В Анатолівціпоміщик побудував винокурний завод. В його економії в 1892 р. тільки на поденних роботах було зайнято більш 100 селян. У зв'язку з тим, що містечко перебувало вдалині від основних доріг, ярмарку й базари тут збиралися нерегулярно, були малолюдними. Центр торгівлі поступово перемістився в село Александерфельд, розташоване в більш зручнім місці. В 1890 р. Анатолівка знову була переведена в розряд сел. Докінця століття кількість населення в селі зросло, збільшилося число малоземельних і безземельних селян. В 1891 р. селяни- бідняки орендували в поміщика 2 тис. десятин землі, виплачуючи в рік по 5 руб. 50 коп. за десятину. Напередодні 1905-1907 рр. орендна ціна на землю зросла до 12-22 руб. за десятину. Нерідко місцеві багатії прибігали до суборенди. Так, один з них, колоніст Затлер, що орендував у поміщика Барятинского 15 тис. десятин, що й платив йому по 8 руб. 55 коп. за десятину, здавав її анатолівцям уже по 13-14 руб. З десяти років (1897-1907) п'ять минулого неврожайними. Користуючись напливом сільськогосподарських робітників із внутрішніх губерній, поміщики знижували й без того низьку плату місцевим батракам. Під час першої російської революції в червні 1905 р. селяни Анатолівки й Тузлів на сході висунули однакові вимоги до місцевого поміщика й орендарям: підвищити заробітну плату в економії до 1 руб. у день чоловікам, до 50 коп.- жінкам, поліпшити умови праці, знизити орендну плату на землю до 3-4 руб. за десятину. Вони вимагали також обмежити використання сільськогосподарських машин в економії, наймати на роботу лише місцевих селян, звільнити сторонніх працівників. Дострайкуючих приєдналася біднота Аджіяски, Михайлівки, Федорівки. За допомогою солдатів виступ був подавлений, а найбільш активні його учасники - селяни Г. І. Бережний, Ф. А. Ляхов, Д. Н. Майданов, К. А. Огурцоваі Є. Новакова- заслані на каторгу доСибір. Але й після цієї розправи хвилювання в селі не припинялися. У повідомленні справника Одеського повіту прокуророві Одеського окружного суду від 3 жовтня 1906 р. повідомлялося, що в Анатолівцідіє революційна організація на чолі з фельдшером К. К. Сімоновим, який підтримує зв'язок з Одеським комітетом РСДРП і доставляє з Одеси марксистську літературу, проводить збориселян, що брали участьв подіях 1905 р. Восени 1906 р. анатолівціпідпалили трохи кулацких дворів, розгромили садибу багатого орендаря. Столипінська аграрна реформа привела до ще більшого зубожіння бідноти. В 1916 р. в Анатолівській волості безземельні господарства становили 15 проц., бідняцькі - 27, середняцькі - 30, куркульські- 28 проц. Не мали робочої худоби 28,5 проц. селянських господарств, корів - 11,6 відсотка .
У селі, що розкинулося уздовж балок, переважали хати бідняків із дрібного каменю, обмазані глиною. Часті епідемії обумовлювали високу смертність серед населення. Так, протягом 1830-1870 рр. Чотири разилютувала холера. В 60- 70-роках XIX в. від цієї хвороби вмерли 18,5 проц. жителів. За медичною допомогою анатолівцізверталися в Ряснопільської(за 15 верст), а пізніше - у Нечаянської лікарнь. Тільки в січні 1890 р. отриманий дозвіл на відкриття в Анатолівціприймальноїпалати. Лікар і фельдшер Анатолівськоїдільниціобслуговували район з населенням 10 тис. чоловік.
Не кращі булисправи з народною освітою. Лише в 1866 р. відкрили земську однокомплектну школу, де в 1874 р. вчилися 40 хлопчиків. В 1883 р. з 2477 жителів Анатолівки тільки 117 чоловіків і 53 жінки вміли читати й писати. З 1887 р. у церковній сторожці працювала церковнопарафіяльна однокласна школа. В 1896 р. у двох школах навчалися 94 хлопчиківй 21 дівчинки. Напочатку XX в. тут відкрилося міністерське початкове училище, а напередодні Лютневої революції 1917 р.- ще одна земська однокомплектна школа . Однак не всі діти мали можливість одержати навіть початкову освіту.
Командир Тилигуло- Березанского об'єднаного партизанського загону Н. І. Панченко.
Нестаткипримушували їх іти працювати за наймом. В 1892 г. земську школу закінчили лише сім учнів .Серед місцевих учителів були ентузіасти, які намагалися дати якнайбільше знань селянським дітям. Учитель міністерського училища П.Я. Ульянов багато чого робив для того, щоб прищепити учнем матеріалістичнесприйняття природи, звертав особливу увагу на вивчення прикладних дисциплін, необхідних у сільськім господарстві . За допомогою місцевої інтелігенції в 1904 р. в Анатолівцібула відкрита сільська бібліотека.
Становище селян- бідняків ще більш погіршилося в роки першої світової війни. По даним 1916 р., чоловіче населення Анатолівки скоротилося на 300 людей . Часто приходили повідомлення про загиблих на фронті. Загострювалися класові протиріччя в селі, підсилювалося невдоволення селян політикою царського самодержавства. Земельний комітет, утворений в Анатолівці після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р., відстоював інтереси куркульства. Частина поміщицької землі комітет роздав в основному заможним селянам. Тому бідняки рішуче вимагали перерозподілити поміщицьку землю. У квітні 1917 р. вони захопили орендовану колоністом Затлером землю й 80 десятин косовиці, а влітку того ж року зруйнували економію поміщика Бродського.
Наприкінці жовтня 1917 р. До Анатолівки прийшла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Колишні солдати- фронтовики П. Г. Костиркін, І. Я. Редченко й інші під керівництвом більшовика А. Е. Васильєва очолили боротьбу селянської бідноти проти куркулів і поміщиків. Наприкінці грудня в Анатолівки встановлена Радянська влада, створений ревком, а в лютому 1918 р. обрановолостнуРадуробітників, селянських і солдатських депутатів . Уже весною земельна комісія ревкому, а потім земельний відділ волисполкома розгорнули роботу зі здійснення ленінського Декрету про землю. На кожного члена родини було нарізано по 2,7 десятини.
Однак революційні перетворення в селі незабаром були перервані. У березні 1918 р. Анатольевку окупували германо-австрійські війська. Разом з ними повернувся керуючий поміщицьким маєтком. Він зажадав від селян відшкодувати всі збитки, заподіяні поміщикові . У селян відібрали отриману землю, реманент і худобу. Тих, хто відмовлявся повернути майно, землю, відшкодувати збитки хазяям економії, жорстоко карали.
Боротьбу проти окупантів очолили більшовики. У квітні 1918 р. у село прибув представник Одеського підпільного комітету партії М. Ф. Потриваєв . Після поранення на фронтвін працював у Петрограді на Путіловськомузаводі, де пройшов революційну школу, вступив допартіїбільшовиків. В 1917 р. М. Ф. Потриваєв був серед тих, хто штурмував Зимовий палац . У червні 1918 р. уселі створений Анатолівський підпільний ревком, яким керувала трійка - М. Ф. Потриваєв, П. Г. Костиркін і Я. І. Шелестов. Під керівництвом ревкому в населених пунктах волості організовувалися бойові підпільні групи. 25 липня в Сухій балці нелегально зібралися підпільники Анатолівки іТузлів. Вони обрали об'єднаний повстанський комітет, головою якого став М. Ф. Потриваєв, заступником - І. Я. Редченко . У тому ж місяці сформувався підпільнийосередок. Члени повстанського комітету очолили т.зв. п'ятірки, що проводили роз'яснювальну роботу серед селян більшовицькі газети, що поширювали, і листівки. Відкривши на базарній площі села пивну, підпільники зробили її місцем явки, а на виручені гроші купували зброю.Наприкінці серпня повстанський комітет затвердив план підготовки повстання проти окупантів, узяв на облік заховане в селян і скуплене в австрійських солдатів зброї. Восени 1918 р. військово-революційний комітет почав формувати загони повстанців із селян Анатолівської, Антоно- Кодинцевської і Тузловськоїволостей для боротьби проти германо-австрійських окупантів і гетьманців. Анатолівцістала центром партизанського руху на території між Березанським і Тилігульским лиманами. Напочатку листопада повстанці роззброїли гетьманську варту в Анатолівцій Антоно- Кодинцевому. Спрямований сюди батальйон карателів також був роззброєний. У день першої річниці Великого Жовтня підпільники провели врочисті збори в будинку П. Г. Костиркіна й вивісили над волостною управою червоний прапор. Вийшовз підпілля паросередок. Влада в селі перейшла в руки ревкому. По його закликові демонстрації відбулися в сусідніх селах. Коли в середині листопада в Одесі висадилися англо-французькі інтервенти, ревком віддав наказ збройним силам зібратися в селі ці.Але через недостатню підготовку й слабкий організаційнийзв'язок між окремими групами повстанців виступ не вдався.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 202
Василівка(до 1914 р. Вільгельмсталь) - село, центр сільської Ради.Розташоване в 6 км напівдньвід районного центру, в 53 км від залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Колосівка Одеської залізної дороги й в 2 км від автодороги Миколаїв - Одеса. Населення - 667 людей. Сільській Раді підпорядкованісела Красне, Михайлівка, Новоселівка й селище Елеваторне.
У Василівці перебуває центральна садиба колгоспу ім. Енгельса, за яким закріплено 5626 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 5150 га орних земель. Основний напрямок господарства - вирощування зернових культур; розвинене м'ясо-молочне тваринництво. У господарстві діє пилорама. В 1978 р. колгосп став переможцем обласного соціалістичного змагання з вирощування високих урожаїв кукурудзи й одержав перехідний Червоний прапор Миколаївського обкому Компартії України, облвиконкому й облсовпрофа. 26 передових колгоспників за трудові досягнення визнані гідними урядових нагород, у т.ч. ордена Леніна - комбайнер Л. В. Охотченка.
У селі є середня школа (28 учителів і 255 учнів), клуб із залом в (15 місць, 3 бібліотеки із книжковим фондом 14 тис. екземплярів, медичний пункт, дитячий садок, 8 магазинів, їдальня, відділення зв'язку, АТС на 50 номерів, ощадна каса. Діє водопровід довжиною 10 кілометрів.
Первинна партійна організація поєднує 40 комуністів, три комсомольські - 134 члена ВЛКСМ. Перші гнізда створені: партійна - в 1919, комсомольська - в 1921 році.
Василівка заснована в 1870 році.
Радянська влада встановлено в лютому 1918 року.
На фронтах Великої Вітчизняної війни боролися з фашистами 63 жителя села, 18 з них нагороджені орденами й медалями, 33 - загинули смертю хоробрих. В 1965 р. у Василівцівстановлений пам'ятник воїнам- односільчанам, що віддали життя в боротьбі за Радянську Родину.
В 1970 р. спорудять пам'ятник В. І. Леніну.
Наоколицях Василівки, Красного й Михайлівки виявлені сліди декількох поселень епохи ранньої й пізньої бронзи (III-I тисячоріччя до н.е. ери).
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 211
Данилівка- село, центр сільської Ради. Розташованев 25 км напівнічний схід від районного центру й в 46 км від найближчої вузлової залізничної станції Миколаїв. Населення - 427 людей. Сільраді підпорядкованісела Новоподілля, Подимовей селище Тронка.
З колгоспом ім. С. М. Кірова, центральна садиба якого розміщена в Данилівці, закріплено 4469 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 3581 га орних земель. 873 га займають пасовища. Господарство спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби, розвинене також вівчарство, вирощуються зернові культури. За успіхи, досягнуті у Всесоюзномусоціалістичномузмаганні за гідну зустріч XXV з'їзду КПРС, дострокове виконання планів 1975 р. і дев'ятої п'ятирічки в цілому колгосп ім. С. М. Кірова нагороджений перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦСПС і ЦК ВЛКСМ і занесений на республіканську Дошку пошани. За самовіддану працю 68 колгоспників визнані гідними урядових нагород, з них орденів Леніна й Жовтневої Революції - голова колгоспу А. А. Кравцов, ордена Жовтневої Революції - начальники механізованих загонів Г. Н. Нанакін і А. С. Панченко, ордена Трудового Червоного Прапора - п'ять людей.
У Данилівціє восьмирічна школа (13 учителів і 130 учнів), клуб із залом на 90 місць, бібліотека із книжковим фондом 5 тис. екземплярів, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок на 25 місць. До послуг населення - два магазини, їдальня, відділення зв'язку, АТС на 50 номерів і ощадна каса.
Партійна організація села поєднує 24 комуніста, дві комсомольські - 68 членів ВЛКСМ. Перші гнізда створені: партійна - в 1928, комсомольська - в 1923 році.
Село засноване в 80- 90- роках XVIII в. В 1905-1907 рр. місцеві жителі разом із селянами Начаяногобрали участь у виступах проти поміщикаСухомлинова.
Радянськувладу встановлено в лютому 1918 року.
У роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали участь 136 жителів села, 98 з них загинули, 56 - визнані гідними урядових нагород. В 1965 р. у Данилівціспоруджений пам'ятник воїнам- односільчанам, що впали в боротьбі за свободу й незалежність Радянської Батьківчини.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 211
Дмитрівка(до 1850 р. Вінтулівка) - село, центр сільської Ради. Розташованев 14 км напівнічвід районного центру й в 42 км від найближчої залізничної станції Березівка. Населення - 490 людей. Сільській раді підпорядкованісела Олександрівка, Ганнівка, Богданівка, Єлизаветівка, Журівка, Комісарівка й Червоний Поділ.
На території Дмитрівки розміщенацентральна садиба колгоспу ім. В. І. Леніна, за яким закріплено 7713 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 6452 га орних земель. Основний напрямок господарства - виробництво зерна; розвинене м'ясо-молочное тваринництво. Є кузня й пилорама.
У Дмитрівській восьмирічній школі 15 учителів навчають 182 учня. Є будинок культури із залом на 320 місць, бібліотека із книжковим фондом 7,5 тис. екземплярів, фельдшерсько-акушерський пункт, дитсадок на 50 місць. Населення обслуговують 4 магазина, відділення зв'язку, АТС на 50 номерів і ощадна каса.
У партійній організації об'єднано 37 комуністів, у три комсомольські - 161 член ВЛКСМ. Перші партійні й комсомольськігнізда створені в 1921 році.
За трудові успіхи 52 жителя села визнані гідними урядових нагород, у т.ч. орденів Леніна й Жовтневої Революції - керуючий відділенням В. І. Каламанича, орденом Жовтневої Революції - механік П. І. Левченкай голови виконкому сільради А. П. Потриваєв, орденом Трудового Червоного Прапора - 6 чоловік.
Населений пункт заснований в 1795 році.
Радянська влада встановленав лютому 1918 р. В 1923 р. організована сільськогосподарськуартіль ім. В. М. Короленка.
У Великій Вітчизняній війні брали участь 104 жителя Дмитрівки, 35 з них за мужність і відвагу нагороджені орденами й медалями, 64 - упали смертю хоробрих, захищаючи Батьківчини. В 1967 р. на честь воїнів- односільчан, що загинули в боротьбі проти гітлерівців, спорудять пам'ятник.
Поблизу Дмитрівки виявлені залишки поселень перших століть н.е. зі змішаним населенням.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 211
Кімівка- село, центр сільської Ради. Розташованеза 17 км до північний схід від районного центру, в 35 км від найближчої вузлової залізничної станції Миколаїв і в 3 км від автодороги Миколаїв - Одеса. Населення - 846 людей. Сільській раді підпорядкованісела Калабатине, Суходіл, Чапаєвка і Яблуня.
У Кімівцірозміщена центральна садиба радгоспу ім. Г. І. Петровського, за яким закріплено 8926 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 7341 га орних земель. Основний напрямокгосподарство- землеробство й тваринництво. Розвинене вівчарство.
За високі виробничі досягнення 75 жителів села визнані гідними орденів і медалей СРСР. В 1971 р. за багаторічну самовіддану роботу звання Героя Соціалістичної Праці привласнене трактористці В. К. Громовій (нині проживає в Тирасполі). Орденом Жовтневої Революції нагороджений чабанаІ. М. Черненка, орденом Трудового Червоного Прапора - шість людей. У Кімівці є середня школа (209 учнів і 17 учителів), будинок культури із залом на 300 місць, 2 бібліотеки із книжковим фондом 12 тис. екземплярів, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок на 60 місць. Допослуг трудящих - 5 магазинів, їдальня, відділення зв'язку, АТС на 100 номерів і ощадна каса.
Первинна партійна організація поєднує 61 комуніста, три комсомольські - 204 члена ВЛКСМ. Партійній комсомольськігнізда створені в 1929 році.
Кімівку засновано в 1919 р. Село назване на честь Комуністичного Інтернаціоналу Молоді (КІМ). У Великій Вітчизняній війні брали участь 127 жителів села, 69 з них визнані гідними урядових нагород, 61 - загинув у боях з ворогом. В 1970 р. на згадку про полеглих у боротьбі проти гітлерівців споруджений меморіальний комплекс.
В 1967 р. у Кімівцівстановлений пам'ятник Г. І. Петровському.
Наоколицях Кімівки і Яблуні виявлені залишки поселень і кургани епохи бронзи (II тисячоріччя до н.е. ), кургани скіфського часу й поселення перших століть н. ери.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 211
Коблево (до 1850 р. Троїцьке) - село, центр сільської Ради. Розташоване на березі Тилігульского лиману, в 27 км до південного заходу від районного центру й в 45 км від найближчої залізничної станції Одеса. Через село проходить автодорога Миколаїв - Одеса. Населення - 1130 людей. Сільській раді підпорядковані села Ленінка й Морське,Бессарабка і Ч-Українка.
На території Коблева розміщена центральна садиба виноробного радгоспу- заводу "Росія", за яким закріплено 3,9 тис. га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 2 тис. га орних земель. 1,1 тис. га займають виноградники. Радгосп спеціалізується на вирощуванні винограду. До1990 р. планується розширити площі під виноградниками до 2800 гектарів.
За досягнуті успіхи господарство нагороджене перехідними Червоними Прапорами обкому Компартії України й облвиконкому, райкому партії й райвиконкому, Главплодвинпрома УРСР і Українського республіканського комітету профспілки працівників харчової промисловості. У Коблеве - восьмирічна школа (15 учителів і 178 учнів), при якій відкрита кімната бойової й трудової слави, будинок культури із залом на 120 місць, бібліотека з фондом 7,5 тис. книг, медичний пункт, дитячі ясла- сад на 140 місць. Працюють 6 магазинів, їдальня, відділення зв'язку, автоматична телефонна станція на 100 номерів, радіовузол, ощадна касса. Первинна партійна організація нараховує 50 комуністів, дві комсомольські - 162 члена ВЛКСМ. Перше партійне гніздо в селі створена в 1920, комсомольська - в 1921 році.
43 трудівника села визнані гідними орденів і медалей СРСР, у т.ч. орденів Жовтневої Революції й Трудового Червоного Прапора - завідувач молочнотоварної ферми П. С. Дем'яненко, ордена Трудового Червоного Прапора - п'ять людей.
Населений пункт виник у другій половині XVIII в. Першими поселенцями були вихідці з Воронезької, Курської, Орловської губерній і Середнього Поволжя. За поширення революційної літератури в 1905- 1906 рр. царська охранка заарештувала селян Т. Д. Дзюбу й А. С. Іванова.
Радянська влада в Коблеве встановлено в лютому 1918 року.
У роки Великої Вітчизняної війни 156 жителів села захищали Родину, 73 з них загинули на полях боїв, 79 - за виявлені мужність і відвагу нагороджені орденами й медалями СРСР.
В 1970 р. у центрі села встановлені пам'ятник Невідомому солдатові й меморіальні плити на честь радянських воїнів - визволителів села й воїнів- односільчан, що впали в боях з німецько-фашистськими загарбниками.
На окраїні Коблева знайдені скарб ливарних форм і бронзових знарядь праці періоду пізньої бронзи, а на березі лиману - мармурові плити V-IV вв. до н.е. Досліджені поселення й могильник перших століть в. ери.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 212
Краснопілля(до 1944 р. Блюменфельд) - село, центр сільської Ради. Розташоване в 18 км до північно-заходу від районного центру й в 80 км від найближчої залізничної станції Миколаїв- Сортувальний. Населення - 1363 людини. Сільраді підлегле селище Крутоярка. За радгоспом "Краснопільський", центральна садиба якого розміщена в Краснополье, закріплено 10 356 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 8680 га орних земель. Господарство - зернового й м'ясо-молочного напрямків.
Директор радгоспу "Краснопільський" Герой Соціалістичної Праці Ф. К. Чабан серед механізаторів. Краснополье, 1980 р.
За самовіддану працю 91 передовик виробництва визнаний гідним орденів і медалей Союзу РСР. Звання Героя Соціалістичної Праці в 1973 р. привласнене директорові радгоспу Ф. К. Чабанові. Орденами Леніна й Трудового Червоного Прапора нагороджена бригадир тракторно-рільничої бригади депутат Верховної Ради СРСР 9- го й 10- го скликань Н. П. Тимчак; орденом Леніна - завідувачка ферми великої рогатої худоби І. Н. Тучанская, старший чабан М. Ф. Дудусь, механізатори Л. І. Артюхов, Л. С. Максименко (нині пенсіонер) і В. М. Тымкив, орденом Трудового Червоного Прапора - 6 людей.
У Краснополье є середня школа (24 учителі й 260 учнів), при якій створена кімната бойової й трудової слави, клуб із залом на 200 місць, 2 бібліотеки з фондом 10,7 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, 3 дитячих садка на 120 місць, Т магазинів, їдальня, комплексний приймальний пункт районного побутового об'єднання, відділення зв'язку, автоматична телефонна станція на 100 номерів і ощадна каса. Дві первинні партійні організації села поєднують 68 комуністів, дві комсомольські - 213 членів ВЛКСМ. Перші гнізда створені: партійна - в 1918, комсомольська - в 1921 році.
Поселення засноване в 1795 році.
Радянська влада в Краснополье встановлено в лютому 1918 року.
123 жителя села брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 63 з них визнані гідними нагород Родини, 54 - упали смертю хоробрих у боях з ворогом. В 1974 р. на честь загиблих споруджений пам'ятник. В 1946 р. на околицях Краснополья були знайдені останки загиблих у повітряному бої радянських льотчиків. Їх з почестями поховали в селі. На могилі героїв установлений обеліск Вічної Слави.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 212
Лимани(до 1945 р. Коза) - село, центр сільської Ради. Розташовані на березі Березанского лиману, в 20 км до півдня від районного центру й в 72 км від найближчої железнодожной станції Одеса. Населення- 1094 людини. Сільраді підлегле село Викторовка.
На території Лиманів розміщена центральна садиба радгоспу "Березанський", за яким закріплено 3,9 тис. га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 2,7 тис. га орних земель. 1000 га займають виноградники. Господарство спеціалізується на вирощуванні винограду.
За високі показники у виробництві сільськогосподарської продукції 16 працівників радгоспу нагороджені орденами й медалями Союзу РСР, у т.ч. орденом Трудового Червоного прапора - виноградар М. О. Громова й шофер А. В. Пенаки.
У Лиманах - восьмирічна школа (15 учителів і 170 учнів), сільський клуб із залом на 250 місць, бібліотека з фондом 20 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок на 90 місць. Є 2 магазину, швальня , відділення зв'язку, АТС на 50 номерів і ощадна каса.
Первинна партійна організація поєднує 31 комуніста, дві комсомольські - 127 членів ВЛКСМ. Перші гнізда в селі створені: партійна - в 1918, комсомольська - в 1920 році.
Село засноване на початку XVIII в. В1861 г. тут відбувся виступ селян. В 1905 р. у селі оголосили страйк сільськогосподарські робітники. Місцевий житель М. С. Ярошенко був учасником повстання на броненосці "Потьомкін".
Радянська влада в селі встановлено в січні 1918 року.
У роки Великої Вітчизняної війни 280 жителів села захищали Родину, 130 з них загинули, 52 - визнані гідними урядових нагород.
В 1970 р. у Лиманах відкритий пам'ятник воїнам- односільчанам, що впали в боях з гітлерівськими загарбниками.
Уродженцеві Викторовки розвідникові- спостерігачеві гаубичної батареї сержантові З. Ф. Пенаки в 1943 р. за мужність і відвагу, виявлені в боях, привласнене звання Героя Радянського Союзу. У післявоєнні роки, закінчивши Військово-політичну академію ім. В. І. Леніна, він служив на різних командних і політичних посадах у Радянській Армії; був делегатом XXIV з'їзду КПРС і XI з'їзду ЛКСМУ. В 1972 р. полковник З. Ф. Пенаки звільнився в запас і живе в місті- герої Одесі.
НА околицях сіл Лимани й Викторовка виявлені залишки поселень епохи пізньої бронзи (XIII- IX вв. до н.е. ), античного часу (VI-II вв. до н.е. ), а також поселення й могильник перших століть н. ери.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 213
Матіясово- село, центр сільської Ради. Розташоване на північно-східному березі Сосицкого лиману, в 14 км до півдня від районного центру, в 65 км від найближчої залізничної станції Миколаїв- Сортувальний і в 10 км від автодороги Миколаїв - Одеса. Населення - 322 людини. Сільраді підлеглі села Андреево- Зорино, Лиманское, Солонці, Шмидтовка й селище Елеваторне.
У Матиясове розміщена центральна садиба виноробного радгоспу "Перловий", за яким закріплено 2,9 тис. га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 2,6 тис. га орних земель. Тут також вирощують зернові культури, розвинене вівчарство.
29 трудівників радгоспу визнані гідними урядових нагород, у т.ч. орденів Жовтневої Революції й Трудового Червоного Прапора - бригадир тракторно-рільничої бригади П. А. Манзарук.
У Матиясове є восьмирічна школа (7 учителів і 63 учнів), клуб із залом для глядачів на 200 місць, бібліотека з фондом 1,3 тис. книг, медичний пункт, дитячий садок на 30 місць. ДО послуг населення - магазин, відділення зв'язку, ощадна каса. Прокладено 5 км водопроводу. Первинна партійна організація села поєднує 11 комуністів, дві комсомольські - 28 членів ВЛКСМ. Партійне гніздо оформилося в 1925, комсомольська - в 1923 році.
Матиясово засноване наприкінці XVIII століття.
У січні 1918 р. установлена Радянська влада. В 1920 р. організована комуна "Матіясове".
У Великій Вітчизняній війні брали участь 103 жителя села, 47 з них загинули смертю хоробрих, 67 -за мужність і відвагу нагороджені орденами й медалями СРСР.
В 1966 р. у Матиясове споруджений пам'ятник воїнам- односільчанам, що впали в боротьбі з гітлерівськими загарбниками.
НА околицях села Матиясова виявлені сліди чотирьох поселень епохи бронзи, а в села Шмидтовки - поселення епохи бронзи, античного часу (VI-I вв. до н.е. ) і перших століть нашої ери.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 213
Рибаківка (до 1918 р. Аджияск) - село, центр сільської Ради. Розташована на узбережжя Чорного моря, в 30 км до півдня від районного центру й в 78 км від найближчої залізничної станції Одеса. Населення - 1069 людей. Сільраді підлегле село Лугове.
На території Рыбаковки перебувають рибальський колгосп ім. лейтенанта П. П. Шмидта й центральна садиба виноробного радгоспу "Прикордонник", за яким закріплено 3037 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 2571 га орних земель. Господарство спеціалізується на виробництві винограду, зерна й м'яса. Підсобні підприємства - рибообробний, швейний, вапняний цехи, цех по виготовленню пластмасових виробів.
За трудові досягнення 12 жителів села нагороджені орденами й медалями СРСР, у т.ч. орденом Трудового Червоного Прапора - голова виконкому сільради І. В. Головков, механік рибоколгоспу Н. П. Головацкий і бригадир ставного невода Я. П. Чортовий.
У Рибаківціє восьмирічна школа (13 учителів і 130 учнів), клуб із залом на 250 місць, бібліотека з фондом 9,3 тис. книг. ДО послуг жителів - амбулаторія (3 медпрацівника), 3 магазину, відділення зв'язку, ощадна каса, АТС на 100 номерів, приймальний пункт райбытобъединения. Рыбаковка входить в Очаковскую зону відпочинку Причорноморського узбережжя. Наявність у воді йодистих водоростей, солоне озеро з лікувальними брудами залучають сюди багатьох відпочиваючих. З 1966 р. інтенсивно ведеться санаторно-курортне будівництво. Тут є 14 багатоповерхових будинків відпочинку, більш 60 пансіонатів, 6 їдалень, 2 ресторану.
Дві партійні організації поєднують 43 комуніста, три комсомольські - 65 членів ВЛКСМ. Партійне гніздо створене в 1921, комсомольська - в 1922 році.
Населений пункт заснований у першій половині XVIII в. В 1861 г. тут відбувся виступ селян проти грабіжницьких умов реформи.
Радянська влада встановлено в лютому 1918 року.
На фронтах Великої Вітчизняної війни боролися 305 місцевих жителів, 185 з них нагороджені орденами й медалями, 87 - загинули смертю хоробрих. В 1970 р. на честь полеглих споруджений пам'ятник. В 1965 р. установлений пам'ятник 22 морякам- десантникам, розстріляним тут фашистами в 1941 році.
Недалеко від Рыбаковки знайдений скарб із 19 бронзових предметів епохи бронзи, виявлені залишки могильника з похованнями кіммерійського й скіфського часів, позднескифское поселення IV-II вв. до н.е. , а також перших століть н. ери.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 213
Ташино - село, центр сільської Ради. Розташоване на лівомуберезі Тилигульского лиману в 25 км на захід від районного центру й в 36 км від найближчої залізничної станції Березовка. Населення - 648 людей. Сільраді підлеглі села Люблино, Новопетрівка й Прогрессовка.
На території Ташина розміщена центральна садиба колгоспу ім. А. А. Жданова, за яким закріплено 5880 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 4600 га орних земель. Розвинене рільництво, у тваринництві переважає вівчарство.
18 передовиків колгоспного виробництва визнані гідними урядових нагород, серед них доярка Е. А. Вовченко (нині пенсіонерка) - орденів Леніна й Трудового Червоного Прапора, комбайнери І. П. Гончаренко й М. П. Гончаренко - ордена Трудового Червоного Прапора.
У Ташине є восьмирічна школа (12 учителів і 109 учнів), будинок культури із залом на 315 місць, бібліотека з фондом 5,5 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла- сад на 50 місць, магазин, відділення зв'язку, автоматична телефонна станція на 50 номерів, ощадна каса, комплексний приймальний пункт райбытобъединения. Первинна партійна організація села поєднує 31 комуніста, дві комсомольські - 78 членів ВЛКСМ. Перші партійна й комсомольська гнізда створені в 1920 році.
Село засноване наприкінці XVIII в. переселенцями з Молдавії. НА початку XIX в. сюди були переселені кріпаки з Полтавської губернії. В 1861 г. у Ташине відбувся виступ селян проти грабіжницьких умов реформи. Викликані війська вчинили розправу над населенням. Багато учасників виступу, у т.ч. і жінки, були жорстоко побиті різками, декількох селян стратили. На сторінках журналу "Дзвін" А. І. Герцен гнівно затаврував організаторів цієї жорстокої розправи.
Радянська влада в Ташине встановлено в грудні 1917 р. В 1919 р. тут діяв проти денікінців Ташинский партизанський загін, яким командували К. С. Деркач і З. А. Сербенюк. Пізніше загін влився в 403- й Тилигуло- Березанский партизанський полк.
У роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками брали участь 104 жителя села, 34 з них за бойові заслуги нагороджені орденами й медалями СРСР, 44 - віддали життя за соціалістичну Родину.
В 1970 р. воїнам- односільчанам, що впали в боротьбі з гітлерівцями, споруджений пам'ятник. В 1970 р. установлений пам'ятник А. А. Жданову.
На окраїні села виявлені залишки поселення епохи бронзи (кінець III - початок I тисячоріччя до н.е. ) і перших століть н. ери.
"Історія міст і сіл Української РСР", Том "Миколаївська область", стор. 214
Тузли- село, центр сільської Ради. Розташовані в 25 км до півдня від районного центру й в 62 км від найближчої залізничної станції Одеса. Населення - 895 людей. Сільраді підлеглі села Глибоке, Новофедоровка й Федоровка.
За виноробним радгоспом ім. М. В. Фрунзе, центральна садиба якого перебуває в Тузлах, закріплено 3,8 тис. га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 3385 га орних земель. Господарство спеціалізується на виробництві зерна, розвинене тваринництво м'ясо-молочного напрямку.
За трудові успіхи 135 жителів села нагороджені орденами й медалями Союзу РСР, у т.ч. орденом Трудового Червоного Прапора - тракторист В. І. Галаев і механізатор М. А. Мацуев. У Тузлах є середня школа (19 учителів і 139 учнів). Учителеві М. І. Семененко привласнене звання заслуженого вчителя УРСР. При школі створені музей В. І. Леніна, кімната бойової й трудової слави. Функціонують клуб із залом на 200 місць, бібліотека з фондом 7 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека, дитячий садок на 40 місць. ДО послуг трудящих - три магазини, будинок побуту, відділення зв'язку, автоматична телефонна станція на 50 номерів, ощадна каса.
Первинна партійна організація села поєднує 34 комуніста, три комсомольські - 138 членів ВЛКСМ. Партійне гніздо створене в 1918, комсомольська - в 1923 році.
Тузлы засновані наприкінці XVIII в. переселенцями з Білорусії й козаками Чорноморського козачого війська. В 20- х роках XIX в. сюди переселили кріпаків з Воронезької, Курської й Орловської губерній. Назва сіла одержало від солоного озера Тузлы. В 1861 г. у селищі відбувся виступ селян проти грабіжницьких напівкріпосницьких умов селянської реформи. Викликані війська придушили виступ. В 1891 г. на тузловских соляних промислах якийсь час працював А. М. Горький. В оповіданні "На солі" він відобразив нестерпне життя робітників. Під час революції 1905-1907 рр. місцеві жителі Б. В. Морозов і М. Б. Морозов поширювали в селі революційну літературу.
Радянська влада встановлено в січні 1918 р. У липні того ж року при участі більшовиків М. Ф. Потриваева й П. І. Черникова створений підпільний ревком. НА початку наступного року секретар партосередку П. В. Николенко організував партизанський загін, який уже навесні вів бойові дії проти греко-французьких інтервентів. Пізніше партизани влилися до складу 403- го Тилигуло- Березанского партизанського полку.
У роки Великої Вітчизняної війни 238 жителів села захищали свободу й незалежність Родини, 120 з них загинули в боях з ворогом, 82 - визнані гідними урядових нагород. Уродженцеві Тузлов молодшому лейтенантові П. Ф. Конєву за мужність і відвагу, виявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, у лютому 1945 р. привласнене звання Героя Радянського Союзу. У березні 1945 р. П. Ф. Конєв загинув біля німецького міста Штаргардта. В 1975 р. на будинку середньої школи, у якій він вчився, у його честь установлена меморіальна дошка.
В 1965 р. споруджений пам'ятник воїнам- односільчанам, що впали в боротьбі проти гітлерівців.
На території Тузлов виявлені залишки поселення епохи пізньої бронзи (XIII-IX вв. до н.е. ), а на окраїні села виявлені плити з давньогрецькими написами.