СТАТИСТИКА ВІДВІДУВАНЬ

6554026
Сьогодні
Вчора
На цьому тижні
Цього місяця
Попереднього
Загалом
939
4432
26402
52645
146599
6554026

Ваша ІР адреса: 34.239.160.113
2019-10-14 04:29

Історія

Квасницький Олексій Володимирович (1900 – 1969) Друк E-mail

Визначний український вчений у галузі фізіології тварин.

Народився О.В.Квасницький 24 лютого 1900 р. в с. Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області в селянській сім’ї.

В 1925 р. закінчив Кам¢янець-Подільський сільськогосподарський інститут.

У 1926-1930 рр. викладав у Вінницькому сільськогосподарському технікумі. В 1931-1941 рр. – науковий співробітник, а з 1944 р. – завідувач лабораторії фізіології розмноження тварин у Полтавському науково-дослідному інституті свинарства. Одночасно з 1936 р. очолював кафедру фізіології сільськогосподарських тварин у Полтавському сільськогосподарському інституті.

О.В.Квасницький успішно розробляв проблеми фізіології сільськогосподарських тварин, зокрема травлення у свиней, фізіологію їхнього розмноження і штучного осіменіння, проблему негативної гібридизації сільськогосподарських тварин та ін.

З 1951 р. – академік АН УРСР, ще до війни, у 1940 р. став доктором біологічних наук, ще через рік – професором. У 1960 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки УРСР. У 1966 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Його нагороджено багатьма орденами й медалями.

Помер О.В.Квасницький у 1969 р.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.86

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:48
Самойлович (Сушківський) Данило Самойлович (1742-1805) Друк E-mail

Данило Самійлович Самойловичвидатний український лікар і вчений, основоположник епідеміології у Росії.

Він народився 11 грудня 1742 р. у родині бідного священика у с. Янівка, що в 14 верстах від Чернігова. У 14-річному віці їде до Києва і вступає до класу риторики Києво-Могилянської Академії.

У 1761 р. видатний український професор-медик І.А.Полетика мав набрати з Київської Академії 30 “достойних” студентів, які виявили бажання вивчати медицину у Москві чи Петербурзі. У Самойловича виникло бажання стати лікарем і 27 листопада 1761 р. його було зараховано до шпитальної школи при Генеральному адміралтейському шпиталі Петербурга. У 1765 р. Самойлович отримав звання підлікаря. А в 1767 р. – успішно склав іспит на звання лікаря. Його одразу відправили на поле бою у розташований біля Хотина-турецької фортеціКонорський полк.

На той час Туреччина вважалася одним з основних осередків бубонної чуми або моровиці. Самойловичу довелося зіткнутися із хворими на моровицю. Ця нова для нього хвороба зацікавила його. Він швидко навчився розпізнавати чуму і зробив правильний висновок про те, що чума поширюється шляхом безпосереднього контакту.

Впродовж 1770-1771 рр. бубонна чума із Туреччини швидко поширилась на південь України, охопила усю Україну.

У цей час у зв’язку із захворюваннями Самойловича перевели до тилового шпиталю в Оренбурзі. У червні 1771 р. він прибув до безлюдної, оточеної карантинними кордонами Москви. Кожний день від моровиці гинули тисячі людей. Самойлович добровільно міняє Оренбург на охоплену епідемією Москву. Він був єдиним лікарем на 200 хворих у обладнаній лікарні Угреського монастиря. За час роботи у монастирській лікарні Самойлович сам тричі перехворів на моровицю, але залишився живим.

Завдяки допитливому розуму і великому практичному досвіду Самойлович досконало вивчив цю хворобу, а поряд з цим -– загальні закони епідемічного поширення інфекційних хвороб. Саме тому в усьому світі його вважають першим дослідником чуми і першим епідеміологом.

Він першим у світі описав клінічну картину бубонної чуми, причини її виникнення та способи поширення, розробив наукову систему протичумних епідеміологічних заходів, засобів лікування цієї страшної недуги.

Незважаючи на героїчні зусилля Самойловича та інших лікарів, московська епідемія поширювалася, гинуло безліч людей. Це породжувало недовіру, а потім і ненависть до лікарів. Виникла страшенна паніка, що 15 вересня 1771 р. переросла у чумний бунт. Натовпи очманілих людей убивали медичний персонал. Самойловича тяжко побили. Лише дивом він залишився живим.

Зважаючи на заслуги Самойловича під час епідемії чуми, його призначили одним із керівників медичної Протичумної комісії, де він працював у 1771-1775 рр. Крім того, зарахували на посаду штаб-лікаря у системі Московських департаментів сенату. Це була висока на той час посада, яку давали дуже рідко – за багаторічну та бездоганну роботу на терені медицини.

У період боротьби з чумою друзі, зважаючи на наукове обдарування та сумлінність Самойловича, радили йому їхати за кордон для підготовки та захисту докторської дисертації. Зрештою, він погодився, і це стало початком нової сторінки у його біографії.

У 1763 р. було затверджено положення про Державну медичну колегію – вищий орган управління медичними справами в Росії. Ця установа мала право присуджувати науковий ступінь доктора медицини. Проте право існувало тільки на папері. До складу колегії входило багато лікарів-іноземців, не зацікавлених у розвитку медичної науки в Росії. Тому майже до кінця XVIII століття вітчизняні лікарі, які мали бажання стати докторами медицини, змушені були їхати за кордон. Такий шлях обрав і Самойлович.

Його давно вже цікавила акушерська наука, адже материнська й дитяча смертність були надзвичайно високими. У 1776 р. Самойлович виїздить до Страсбурзького університету.

У родопомічній школі Страсбурзького університету Самойлович проводить дні і ночі, вивчаючи складну акушерську науку. Великий досвід дозволив йому вже у 1778 р. створити відомий потім посібник акушерства “Міська і сільська повитуха”. Набувши великого практичного досвіду з акушерства, Самойлович їде до Голандії, де починає готувати докторську дисертацію, успішно захистив її у 1780 р.

Після цього Самойлович три роки працює за кордоном – в акушерських клініках Франції, Німеччини, Англії. Свій великий досвід у боротьбі з чумою він бажав передати лікарям Європи. Його було обрано членом 12 іноземних академій та наукових товариств. У той же час Петербурзька академія відхилила кандидатуру Д.С.Самойловича до прийняття в академіки у 1783 р.

Того ж року, після семирічної відсутності, він повертається до Петербурга, має надію стати професором повивального мистецтва. Але протягом восьми місяців він взагалі не може знайти ніякої роботи. Тільки у травні 1784 р. Самойловичу знайшлася посада губернського лікаря Катеринославського намісництва та Таврійської області. Доля знову повернула його в Україну, на Батьківщину.

Центром намісництва було місто Кременчуг. У цій місцевості увесь час спалахували вогнища чуми. У Кременчуці він відкриває чумну лікарню.

У липні 1784 р. Самойлович їде до Херсона, де почалася страшна чумна епідемія. Взимку 1784-1785 рр. епідемія чуми просувається далі на північ. Завдяки надзвичайній працьовитості Самойловича, його енергійним заходам епідемія далі не просунулася, а у лютому 1785 р. небезпечна хвороба в Україні вщухла.

Влітку 1787 р. турецький султан знову оголошує Росії війну. Самойловича терміново направляють у район бойових дій рятувати поранених у районі Кінбурзької коси. Крім медичної допомоги, Самойлович веде велику організаційну роботу, створює і очолює медико-хірургічну школу. У цей час Самойлович організовує великий шпиталь на тисячу чоловік у с. Вітовка (тепер – Жовтневе Миколаївської області). При шпиталі він організував великий аптечний сад, у якому вирощували лікарські рослини, потрібні для лікування хворих.

Але раптово, у жовтні 1790 р., наказом графа Потьомкіна без пояснення причини Самойловича було звільнено з посади головного лікаря шпиталю. Уславлений вчений знову стає безробітним. Він їде до рідного села Янівка, живе у сім’ї сестри, пише багато наукових праць.

У 1792 р. Самойлович змушений погодитись зайняти скромну посаду лікаря Московського Морського шпиталю. Тут він працює до вересня 1793 р. У цей час на Півдні України знову спалахує епідемія чуми. Самойловича призначають головним карантинним лікарем Катеринославського намісництва та Таврійської області.

У 1800 р. було реорганізовано карантинну службу Росії, і посада головного карантинного лікаря була скасована. Самойлович погоджується зайняти посаду інспектора Чорноморського медичного управління, яке знаходилося у Миколаєві. Роботи в управлінні було небагато, і Самойлович має змогу більше уваги і часу присвячувати створенню капітальної праці про чуму, яка виходить у світ в 1802 р. Видання він здійснює власним коштом. Це була остання його праця. Наприкінці січня 1805 р., повернувшись з чергової інспекційної поїздки, Д.С.Самойлович тяжко захворів і помер. Похований у Миколаєві.

Україна пишається своїм славетним сином, ім’я якого пов’язане з розвитком всесвітньої медицини.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.79-81

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:47
Сапегін Андрій Опанасович (1883-1946) Друк E-mail

Відомий ботанік, цитолог, генетик, селекціонер, визнаний спеціаліст у галузі органогенезу сільськогосподарських рослин.

Народився 11 грудня 1883 р. в с. Воскресенське Миколаївської області в сім’ї робітника. У 1902 р. закінчив із золотою медаллю гімназію в Миколаєві і вступив до Петербурзького лісного інституту. У роки навчання провів перше дослідження з систематики роду Ceratophyllum під керівництвом академіка Бородіна. Це дослідження дозволило встановити новий вид гололисника (с. tanaiticum Sapjeg). У 1903 р. повернувся в Україну і продовжував навчання на природознавчому відділі фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету. У 1907 р. закінчив університетський курс, і його залишили асистентом ботанічного кабінету університету.

У 1911 р. захистив магістерську дисертацію “Мохи гірського Криму”. Це була перша у вітчизняній ботаніці класична праця з систематики, екології та географії спорових рослин. У 1912 р. одним з перших у Росії почав читання курсу генетики і організував цитологічний практикум в Одеському університеті. У 1914 р. його праця “Дослідження індивідуальності пластиди” була представлена на захист, як докторська дисертація. У 1917-1923 рр. велике значення Сапєгін приділяв дослідженням в галузі генетики й селекції рослин. Одночасно працював професором Одеського університету та директором Одеської селекційної станції. Ним покладено початок використанню в селекційній роботі Півдня України методу гібридизації рослин. Потім розгорнув селекційні роботи з соняшником, пшеницею, кукурудзою, картоплею. Виведені сорти озимої пшениці “Кооператорка”, “Степнячка”, “Земка” мали високі технологічні якості.

У 1918-1928 рр. – один з найактивніших організаторів, професор Одеського сільськогосподарського інституту (кафедра рослинництва, секція генетики). У 1919-1921 рр. - ректор цього інституту.

У наступні роки він одержав цінні сорти ярої пшениці, відомі під назвами Одеська-3 і Одеська-4. Селекція ярого ячменю на Півдні України була розпочата Сапегіним (сорт Палладіум-32).

У 1925 р. українською та російською мовами було видано підручник для сільськогосподарських вузів “Загальна методика селекції сільськогосподарських рослин”, автором якого є А.О.Сапєгін. Результати всіх своїх дослідів він піддавав математичній обробці. Підсумкове значення цих наслідків викладено у підручнику “Варіаційна статистика” (1922), що перевидавався шість разів.

У 1925 р. обрано дійсним членом АН УРСР. Він очолив відділ генетики та селекції рослин Інституту ботаніки АН УРСР.

Широко відомі багаторічні генетичні та цитологічні дослідження гібридів пшениці. Особливу увагу приділяв до цікавих для практики форм гібридів. Одним з перших застосував іонізуюче опромінення з метою одержання штучних мутацій у зернових культур та використання їх у селекції. Розробив теорію органогенезу (1934), основні положення якої увійшли як розділ у методику біологічних досліджень сільськогосподарських культур. У галузі органогенезу важливим є встановлення фаз розвитку рослин, критичних періодів росту, виявлення зв’язків між стадійним розвитком і органогенезом рослини.

Оригінальні дослідження А.О.Сапегіна у галузі органогенезу хлібних рослин стали основою нового перспективного напрямку в науці.

У 1943 р. за досягнення у розвитку науки йому присвоєно звання заслуженого діяча науки УРСР, нагороджено кількома орденами і медалями.

Помер 8 квітня 1946 р.

Для увічнення пам’яті видатного вченого Рада Міністрів України ухвалила присвоїти його ім’я відділу генетики та селекції рослин Інституту ботаніки АН УРСР, засновником і керівником якого був Андрій Опанасович, а також широко видати його праці.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.62-63

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:43
Бредихін Федір Олександрович (1831-1904) Друк E-mail

Бредихін Федір Олександрович (1831-1904)

Відомий у світі, як один з найбільших астрономів XIX ст. Народився 8 грудня 1831 р. в м. Миколаєві. Дитинство пройшло в маєтку батьків у Херсонській губернії. Тут його вихователем був З.С.Соколовський, відставний директор Херсонської гімназії, - математик, славнозвісний педагог. У 1845 р. Бредихін був прийнятий до пансіону Рішельєвського ліцею в Одесі, а в 1849 р. став студентом ліцею. В 1851 р. переходить до Новоросійського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1853 р. На останньому курсі він брав участь у дослідженнях астрономічної обсерваторії. Тоді і визначилося його покликання.

Через два роки після університету Ф.О.Бредихін, не перериваючи роботи в обсерваторії, складав магістерські іспити і був призначений виконуючим обов’язки ад’юнкта кафедри астрономії. Перша його наукова праця (1864 р.) мала назву: “Декілька слів про кометні хвости”. Це було передвісником основного напрямку його наукової діяльності.

В 1862 р. захистив магістерську дисертацію “Про хвости комет” і став виконувати обов’язки екстраординарного професора. Через три роки отримав ступінь доктора за дисертацію “Збурення комет, що не залежні від тяжінь”.

Став ординарним професором. У 60-70 рр. Бредихін викладав антропологію в Московському університеті.

Публічні лекції в Політехнічному музеї, промови на річних актах університету, популярні статті в різних журналах принесли Ф.О.Бредихіну широку популярність ще до того, як він прославився своїми науковими дослідженнями. Проте наприкінці 80-х років охолонув до університетських і публічних лекцій. Його все більше приваблювала наукова діяльність.

Ще в 1867 р. побував в Італії, де познайомився з новою тоді галуззю застосування спектроскопії до вивчення небесних тіл. Одночасно вивчав італійську мову, займався перекладами творів італійських авторів.

Влітку 1869 р. Ф.О.Бредихіна перевели професором астрономії Київського університету. Проте незабаром знову повертається до Москви, де бере активну участь у житті університету. В 1873-1876 рр. він був деканом фізико-математичного факультету. В 1873 р. його призначають директором Московської обсерваторії. З перших днів праці в обсерваторії Федір Олександрович приступає до видання “Анналів Московської обсерваторії” (за 17 років випустив 12 томів, по 40 друкованих аркушів кожний). Цей період діяльності Ф.О.Бредихіна – найбільш продуктивний.

Поряд з астрофізичними спостереженнями, керівництвом обсерваторією, університетськими лекціями, продовжував і поглиблював дослідження комет.

У 1876-1878 рр. були проведені більш точні кількісні дослідження комет. У 1879 р. він виділив три типи хвостів комет.

Дослідження Бредихіна створили механічну теорію кометних форм, що зберегла своє значення дотепер. Він розвинув свою теорію походження падаючих зірок (метеорів), яку деякі астрономи ставлять йому навіть в більшу заслугу, ніж механічну теорію кометних форм. Твори цього періоду принесли йому всесвітню славу і визнання. В 1887 р. його обрано членом-кореспондентом Академії наук, почесним членом усіх російських наукових товариств, що мали відношення до астрології.

В 1883 р. обрано членом академії в Німеччині; в 1884 р. – почесним членом Королівського астрономічного товариства в Лондоні і Ліверпульського астрономічного товариства; в 1889 р. – членом-кореспондентом Італійського товариства спектроскопистів, а також Математичного і Природничого наукового товариства в Шербурзі. В 1892 р. Падуанський університет присудив Ф.О.Бредихіну почесний докторський ступінь, а в 1899 р. став членом-кореспондентом “Бюро долгот” в Парижі.

В 1890 р. Ф.О.Бредихін обраний членом Академії наук і призначений директором Пулковської обсерваторії. Він підтримував живий зв’язок із російськими та іноземними обсерваторіями. У 1892 р. відвідав обсерваторії в Берліні, Потсдамі. Парижі, Медомі і Гринвічі, об’їхав майже всі російські обсерваторії у Москві, Харкові, Миколаєві, Одесі, Києві, Варшаві. У 1895 р. переїздить у Петербург, де продовжує дослідження метеорів. Загальна кількість наукових статей, надрукованих Ф.О.Бредихіним, перевищує 150.

На початку 1904 р. Ф.О.Бредихін помер від паралічу серця.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.49-50

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:41
Макаров Степан Осипович (1879-1904) Друк E-mail

Видатний флотоводець, інженер-конструктор кораблів, винахідник, учений і великий патріот, Степан Осипович Макаров вніс великий вклад і в географічну науку.

С.О.Макаров провів глибокі і грунтовні дослідження океанів, сконструював перший в Росії криголам і запропонував проект його широкого використання для вивчення Арктики. Він був і першим керівником наукової експедиції на криголамі в Арктику.

Народився 8 січня 1849 р. в Миколаєві в сім’ї морського офіцера. Після переїзду до Ніколаєвська-на-Амурі в 1858 р. десятирічний Макаров вступив у штурманське училище. Під час навчання в училищі наполегливо вивчав математику, англійську мову, багато читав.

У 1865 р. успішно закінчив морське училище і його призначили корабельним гардемарином.

Під час багатьох навчальних плавань у молодого Макарова склалися навички досвідченого командира, гостра спостережливість. До 1869 р., коли С.О.Макарову було присвоєно звання мічмана (перший офіцерський чин у царському флоті), він уже проплавав близько 2000 днів.

У 1871 році за відмінну службу присвоєно звання лейтенанта.

Велику увагу приділяв справі удосконалення військових кораблів та їх озброєння. В 1877 році С.О.Макаров – активний учасник російсько-турецької війни. У бойових операціях проти турецького флоту виявляв себе вольовим і відважним командиром, сміливим новатором у застосуванні нової техніки та методів ведення морського бою, а також добрим організатором. Макаров завдав турецькому флотові ряд рішучих ударів, після чого турки перестали бути господарями Чорного моря.

Після закінчення турецької війни одержує в 1882 році призначення в Константинополь. Він проводить велику дослідницьку роботу, вивчаючи течії в Босфорі.

Макаров доводить існування у протоці двох течій: верхньої – з Чорного моря в Егейське, нижньої – у зворотному напрямку. Це цілком спростувало думку англійського гідролога Спарта, який заперечував існування нижньої течії з Егейського моря в Чорне.

В 1855 Макарова було призначено командиром корвета “Витязь”, на якому здійснив кругосвітнє плавання. Під час цього плавання, що тривало близько трьох років, була проведена велика дослідницька робота з вивчення Тихого, Атлантичного та Індійського океанів.

Наслідки цих досліджень Макаров виклав у великій науковій праці “Витязь” і “Тихий океан”, що подібно до його праці “Про обмін води Чорного та Середземного морів”, дістала високу оцінку з боку вчених.

У 1890 р. С.О.Макарову було присвоєно звання контр-адмірала. З цього часу він займає послідовно ряд відповідальних посад у морському флоті і разом з тим продовжує наукову діяльність.

Він дуже добре розумів значення Арктики для Росії. Вирішальним транспортом у справі вивчення полярних морів він вважав криголами. “Простий погляд на карту Росії показує, - писав він, - що вона головним своїм фасадом виходить на Льодовитий океан… Потужний криголам відкриє двері у цьому фасаді…”

Ціною великих зусиль Макарову вдається домогтися побудови криголама “Єрмак” (збудований у 1898 р. в Англії під безпосереднім його керівництвом та кресленнями). Дуже багато зробив для вивчення Арктики. Особливо цінним є те, що розробив питання про використання криголамів. Ці дослідження узагальнив у своїй праці “Єрмак” во льдах”.

У ніч на 9 лютого 1904 р. японський флот без оголошення війни напав на російську ескадру в Порт-Артурі. Оборона Порт-Артура була організована погано. Японський флот мав значну перевагу над російським Тихоокеанським флотом.

 Віце-адмірала С.О.Макарова призначають командуючим Тихоокеанським флотом.

За короткий час підвищує боєздатність флоту і значно посилює оборону Порт-Артура, перейшовши від тактики пасивної оборони до тактики активної оборони.

13 квітня 1904 р. броненосець “Петропавловськ”, на якому був адмірал Макаров, вийшов у море назустріч ворожим кораблям і підірвався на мині. Видатний учений і флотоводець загинув смертю хоробрих. Разом з ним загинув славетний російський художник В.В.Верещагін.

 

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.11-12

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:38
Брусилов Григорій Левкович (1887-1917) Друк E-mail

Брусилов Григорій Левковичодин з визначних українських полярних дослідників. Переборюючи неймовірні труднощі, на кошти, надані його родичем, він проводив важливі дослідження арктичних морів Північного Льодовитого океану. Народився у 1884 році в м. Миколаєві в родині морського офіцера. Його батько - Левко Олексійович Брусилов – був начальником Миколаївського Морського генерального штабу.

Дитячі роки Г.Л. Брусилов прожив у Миколаєві, що був головним військовим портом на Чорному морі. У тринадцять років Г.Л.Брусилов вступив до Морського корпусу. Закінчивши його у 1905 році, Григорій Левкович їде до Владивостоку, де був “призначений на службу з зарахуванням по адміралтейству” спочатку на міноносці, а потім на крейсері “Богатирь”.

У російсько-японській війні бере участь у бойових діях.

Після закінчення російсько-японської війни “Богатырь” разом з іншими уцілілими крейсерами прибув з Владивостока до Балтійського моря. Команда крейсера “Богатырь” здійснила плавання через Індійський океан, Суецький канал, Середземне і північні моря.

З 1906 до 1909 року Брусилов Г.Л. служив на кораблях, що здійснювали плавання у Північному морі.

Довідавшись про організацію гідрографічної експедиції у Північний Льодовитий океан на криголамах “Таймыр» і “Вайгач», Брусилов залишає службу у військовому флоті і переходить працювати до Гідрографічного управління. Незабаром бере участь у експедиції, що проводила різноманітні наукові дослідження з вивчення флори і фауни Північного Льодовитого океану.

Плавання Брусилов здійснив у 1911 році на криголамі “Вайгач”. Повернувшись з експедиції в Петербург, вирішує самостійно організувати промислову експедицію у багаті на морського звіра моря Півночі.

Кошти на здійснення експедиції по морях Північного Льодовитого океану дав його дядько. Навесні 1912 року Брусилов їде в Англію з метою купити два відповідних судна, але за браком коштів довелося задовольнитися однією шхуною.

Не дочекавшись всіх учасників експедиції (не прибули його помічник-лейтенант Андрєєв, геолог Севастьянов та лікар), шхуна Брусилова, названа ним “СвАнною”, 28 липня 1912 р. вирушила з Петербурга в далеку морську подорож.

У Кольській затоці “Св.Анна” затрималася щоб взяти з собою запас вугілля, води, продукти харчування, одяг та інше спорядження. Екіпаж судна складався з 24 осіб, серед них був штурман В.І.Альбанов, медсестра О.А.Жданко, яка виконувала обов’язки лікаря. Експедиції ставилася метапройти вздовж північних берегів Євразії у Тихий океан до Владивостока.

У серпні судно “Св. Анна” вийшло в море і в першій половині вересня було вже в Карському морі. Біля Байдарацької губи судно було затерте плавучою кригою і разом з нею почало дрейфувати. Цей дрейф тривав майже два роки. Судно разом з екіпажем було віднесено північніше від Землі Франца Йосифа.

Ці відомості приніс штурман Альбанов, який разом з 13 матросами залишив шхуну 13 квітня 1914 року і вирушив по льоду пішки на південь, до Землі Франца-Йосифа.

Через 40 кілометрів шляху троє матросів повернулися на судно. Решта 11 чоловік продовжували шлях і через три місяці досягли мису Мері Гармсуорт Землі Франца-Йосифа.

Звідси Альбанов повів групу до мису Флора, але досягти його пощастило тільки йому і матросові Конраду. Усі їх товариші загинули від виснаження.

Через кілька днів Альбанова і Конрада підібрало судно “Св.Фока”, що поверталося з невдалої експедиції, організованої Григорієм Яковичем Сєдовим, і доставило їх у Мурманськ. Альбанов зберіг і привіз з собою усі зібрані експедицією наукові матеріали, судновий журнал, журнал метеорологічних і океанографічних спостережень, записи виміряних глибин. Ці матеріали (опубліковані Альбановим в “Известиях Русского географического общества», т.1, вип.3-4 1914 року) мають величезне наукове значення.

Альбанов написав також художній твір про Арктику “На юг, к Земле Франца-Йосифа” (1917 рік), перевиданий під заголовками “Между жизнью и смертью”, “Затерянные во льдах”, в якому він описав подорож на “Св. Анне” до Землі Франца-Йосифа.

Григорій Левкович Брусилов від виснаження з рештою екіпажу загинув. Дрейф “Св. Анни” пролягав через місця згаданої “Землі Оскара”.

Експедиція Брусилова, незважаючи на те, що вона мала більш промислову, ніж наукову мету і так трагічно закінчилася, мала велике наукове значення у вивченні суворого Арктичного краю. Одночасно з експедицією Брусилова відправилися на північ ще дві російські експедиціїРусанова і Сєдова. Учасники обох експедицій загинули.

Ім’ям Г.Брусилова названа вершина у горах Принс-Чарльз та його льодовитий купол на Землі Франца-Йосифа.

 

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.7-8

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:35
Софиевка Новобугского района Друк E-mail

В официальных документах Софиевка упоминается с 1809 года. Село расположилось на берегу реки Ингул, в 12 километрах к западу от районного центра Новый Буг. Нынешняя Софиевская территориальная община занимает площадь 9874 гектара, из них 6649 – пахотные земли. Сельсовету подчинены населенные пункты Ульяновка, Щорсово, Владимиро-Павловка и Владимировка. На начало 2004 года в пяти населенных пунктах проживало 2230 человек, из них в Софиевкецентре сельского совета – 1315.

Люди селились здесь на протяжении всех веков цивилизации. Свидетельства этому – раскопки археологов. Вблизи Софиевки обнаружены поселения эпохи неолита и бронзы (V и II тысячелетия до н.э.), а также клад бронзовых топоров эпохи бронзы. По времени – это середина II тысячелетия до н.э.

На веку у Софиевки было все: феодализм, крепостничество, капитализм и эпоха строительства социализма.

Для тех, кто изучает историю родного края, напомним, что Советская власть в Софиевке была установлена в январе 1918 года. В ноябре 1920 года здесь организовалась первая сельскохозяйственная артель “Заря”, а тогда это было обычным делом. Таких хозяйств, как племзавод им. Щорса, в Украине было множество.

Труд людей заслуженно отмечался высокими государственными наградами. Звания Героя Социалистического Труда и двух орденов Ленина тогда удостоилась свинарка Н.Пономарь, ордена Ленина – доярка Д.Полищук, комбайнер Д.Бондаренко, директоры племзавода М. Пошукайло, И. Охрончук.

В годы Второй мировой войны с фашистскими захватчиками мужественно воевали 198 жителей Софиевки, половина из них сложила голову за свободу и независимость родной земли. Многие участники войны удостоены орденов и медалей бывшего СССР.

В 1972 году, как дань памяти погибшим односельчанам, в Софиевке сооружен мемориальный комплекс. Ныне на территории сельсовета проживает 7 участников боевых действий и 5 инвалидов Второй мировой войны.

На территории Софиевского сельского совета функционирует 4 сельхозпредприятия – “Софиевское”, “Ульяновское”, филиал Николаевской МТС, “Престиж-Плюс”, 5 фермерских хозяйств и столько же частных предпринимателей. Кроме того, на земле трудится 17 единоличников, которые обрабатывают свыше 380 гектаров земли. Более 110 жителей имеют участки для ведения подсобного хозяйства до 2 гектаров общей площадью около 220 гектаров.

Всего в населенных пунктах Софиевской территориальной общины находится 850 хозяйств. Все жители обеспечены огородами, имеют 8 общественных объединений по выпасу коров (площадь пастбищ свыше 422 га). У частников имеется настоящая животноводческая ферма 475 голов крупного рогатого скота.

Есть в Софиевке немало аксакалов около 50 старожилов, которым уже исполнилось 80 лет. Они пользуются уважением всех сельчан. Одиноких пенсионеров обслуживают на дому работники центра социальной защиты населения. Не остаются без их внимания также одинокопроживающие, многодетные семьи, матери-одиночки.

В Софиевке работает немало магазинов. К услугам сельчан - два магазина райпотребсоюза, две мельницы, бойня, детские сады, две общеобразовательные школы, два учреждения культуры, ФАП, врачебная амбулатория общей практики, семейной медицины, библиотека,  филиал  Сбербанка,  два отделения почтовой связи.

 

Колесник А. Точка на карте: С верой в завтрашний день // Вестник Прибужья. – 2005. – 22 янв. – С.4.

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:23
Соляные Друк E-mail

Как известно, в свое время территория, в состав которой входят современный г. Николаев и его окрестности, а также область, принадлежали частично кочевьям татар Эджанской орды, а частично территориально-административному округуБугогардовской паланке Новой Запорожской Сечи (1734-1775 гг.). Здесь проходил так называемый Чумацкий шлях. Чумаки везли с собой соль, добываемую на Прогноинских озерах Кинбурнской косы, и рыбу.

Задолго до основания города запорожскими казаками была построена паромная переправа через реку Ингул, а рядом с ней – кузница, несколько зимовок, мазанок и других построек. В 1793 г. на месте этой переправы был построен наплавной мост, который сейчас является пешеходным.

Обозы чумаков следовали уже через возникший в 1789 г. Николаев. С устройством города за проезд через мост требовалась плата. Установленная такса касалась количества запряженных быков или лошадей. Поэтому за Ингульским мостом местные предприниматели построили соляные амбары, возле которых возникли так называемые Соляные хутора, со временем превратившиеся в поселок Соляные. Так этот район города именуется и до настоящего времени.

В 1821 году в Николаеве впервые на юге Российской империи была введена в эксплуатацию коммерческая пристань, и с этой поры стала развиваться бурными темпами хлебная торговля. За Ингульским мостом начали строить хлебные амбары (магазины), остатки которых можно увидеть и в настоящее время. Эти магазины нужны были скупщикам хлеба с крестьянских возов.

По свидетельству местного краеведа П. Соломатина, по улице бывшей Новоодесской (нынче - проспект Героев Сталинграда) проходил чумацкий тракт. По нему ехал в новую ссылку в Псковскую губернию великий русский поэт А. С. Пушкин.

В настоящее время Соляные преобразились. Стоят многоэтажные дома, в которых проживают тысячи николаевцев. Здесь построены новый учебный корпус Украинского государственного морского технического университета, общежития для его студентов. В центре Соляных – общественно-торговый центр. Вдоль по проспекту курсируют троллейбусы шестого и седьмого маршрутов.

 

Никитин В. Откуда такие названия?: Соляные // Вестник Прибужья. – 2003. – 17 апр. – С.14.

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:22
Радсад Друк E-mail

На правом берегу Бугского лимана, напротив Николаева, расположено село с красивым названием Радсад. В нем находится центральная усадьба открытого акционерного общества «Радсад». В состав хозяйства входят село Новобогдановка, арендуемые земли сел Старая Богдановка и Кирово Николаевского района.

В VI веке до н. э. на территории этих сел возникло несколько древнегреческих поселений. Об этом свидетельствуют археологические раскопки, проводившиеся в разные годы. Так, в 1926 году известный николаевский краевед Ф. Каминский открыл на землях Радсада городище, которое датируется IV - III вв. до н. э.

Аналогичные поселения греков существовали в это время и на землях Новобогдановки и Старой Богдановки. Погибли они в IV веке н. э. вместе с городом-государством Ольвией под ударами кочевников. С тех пор нижнее Побужье становится столбовой дорогой великого передвижения народов с востока на запад. Проходят готы, гунны, алланы, славяне, печенеги, половцы, золотоордынцы, литовцы, крымские татары.

На конец XIII столетия в наших степях закрепилась татарская орда хана Ногая, позже побывали здесь литовцы князя Витовта.

В 1475 году эти земли стали зависимы от Османской империи.

В XVIII веке в результате российско-турецких войн прибугские земли по условиям Ясского мирного договора вошли в состав Российского государства. С этого времени начинается заселение и освоение здешних земель: селятся украинцы, русские, белорусы, болгары, молдаване, немцы, евреи, греки, сербы, поляки и другие народы.

По ордеру князя Григория Потемкина войсковому старшине Полтавского полка Петру Богдановичу в награду за службу была выделена земля. На ней он основал село Богдановичи (сейчас Старая Богдановка). Впервые это село упоминается в 1791 году.

В 1863 г. адмирал Н. Аркас на землях, полученных в качестве приданого жены Софьи Петровны, поселил бывших моряков Черноморского флота и часть жителей Старой Богдановки. Село стало называться Новобогдановка.

А где взялся Радсад? В начале 19 века возле села Малая Корениха возник безымянный хутор (позже он будет называться Хутор Топчия), рядом с ним заселились хутора Гусаренко, Таланова, Коппа, Дудника. В середине XIX века они получили общее название Бугские хутора. Как официальное название оно сохранялось до 1938 года.

В 1906 году немец-колонист из Богоявленска купил у хуторянина Дудника землю и основал свой хутор (в составе Бугских хуторов). Заложил виноградник, сад, построил дом, винодавильню, винный подвал, другие хозяйственные постройки, начал производить виноградные вина. Хотя виноделием на наших землях занимались еще в III веке до н. э.

На базе хутора Клюндта в сентябре 1920 года основан виноградарский совхоз, который в феврале 1921 года получил название «Радянський сад» (сокращенно «Радсад»). Это название постепенно вытеснило официальное «Бугские хутора».

До Великой Отечественной войны совхоз «Радсад» значительно расширил площадь своих виноградников. Для этого в 1925 году из Франции завезли саженцы лучших сортов - «Пино», «Руперстрис-дю-Аю». В эти же годы высажены виноградники сортов «Кудерк-4401», «Зейбель-128», «Шасла розовая», «Чауш», «Пино белое», «Лидия».

В предвоенные годы «Радсад» – передовое виноградарское хозяйство. Трижды участвует во Всесоюзной сельскохозяйственной выставке в Москве. В 1938 году совхоз получил самый высокий урожай винограда в области – по 58 центнеров с гектара. В те годы вся Николаевщина знала имена лучших виноградарей «Радсада» – Алексея Шевченко, Михаила Гусаренко, тракториста Антона Арметраута, бригадира Степана Тимошенко.

После войны хозяйство пришлось поднимать с нуля, закладывать новые плантации. Сейчас это самая большая площадь виноградников в Украине – 1175 гектаров.

Село преобразилось. Идет постоянное строительство – Дом культуры, средняя школа, детский сад «Сказка», спортивный олимпийский комплекс со стадионом, гостиницей на 160 мест, тренировочными залами, закрытым плавательным бассейном, летний оздоровительный лагерь на 600 мест, столовые на 300 и 200 мест. Вырос винцех по переработке 15 тысяч тонн винограда за сезон, винохранилище для выдержки марочных вин, холодильник на 600 тонн, механические мастерские, автогараж, строительный цех, тракторный парк, тарный цех. На улицах появились двух- и трехэтажные здания, коттеджи.

В 1994 году совхоз реформирован в акционерное общество, которое объединяет более тысячи акционеров, рабочих и специалистов хозяйства.

В 1998 году вступил в строй газопровод длиной 25 км, построены мельница, цех по переработке сельскохозяйственной продукции. С 2000 года началась газификация села Новобогдановка. В селе построены Дом культуры, фельдшерско-акушерский пункт, зерноток, зернохранилище, маслобойня, кормоцех, детсад. Есть в селе магазины, бары, кулинария.

В селе Радсад введена в строй линия разлива вин мощностью 3000 бутылок в час. К слову о винцехе. Технологи создали чудесные вина «Бугские зори», «Легенда», «Херес-Гилея», «Персик Эдема». С линии разлива сходят марочные вина «Оксамит Украины», «Перлина степу», «Ркацители Бериславское»; сухие сортовые – «Алиготе», «Саперави», «Шардоне», «Пино Николаевское», «Бастардо»; десертные сладкие –«Легенда розовая», «Легенда белая», «Вечерний Николаев», «Кагор украинский», «Кагор таврический»; крепленые – «Нимфа», «Прометей», «Бастардо красное», «Славянское розовое». Большинство марок этих вин отмечены медалями и дипломами на различных дегустационных выставках. Они вошли в золотой фонд украинского виноделия.

Производственные мощности винцеха позволяют перерабатывать весь собранный урожай винограда. А он – самый большой в области.

Шампанские виноматериалы «Радсада» предприятие отправляет на заводы шампанских вин Киева, Харькова, Артемовска, Одессы, коньячные – в «Таврию» Херсонской области, николаевскую «Сандору».

ОАО «Радсад» сотрудничает с учеными Никитского ботанического сада, Одесского института виноградарства имени Таирова. Здесь находится филиал кафедры Николаевского государственного аграрного университета, проходят практику студенты многих сельскохозяйственных институтов, в частности, Уманской аграрной академии.

Правление заботится об отдыхе тружеников хозяйства, их детей. Работает ДЮСШ с отделениями футбола, настольного тенниса, волейбола, на базе ДК «Радсад» – народный хор, хореографическая студия «Надія», образцово-показательный духовой оркестр и фольклорный ансамбль «Селяночка».

Главное богатство и гордость хозяйства – люди, творцы материального благополучия и достатка.

- Я горжусь трудовым коллективом, – говорит, его руководитель Н. Бялик, – горжусь нашим акционерным обществом, которое уверенно наращивает производство, внедряя новые технологии. Работает, живет, думает о завтрашнем дне.

 

Задорожный В. Радсад // Вестник Прибужья. – 2004. – 1 мая

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:22
Остров Майский Друк E-mail

Остров Майский находится недалеко от Очакова, у входа в Днепро-Бугский лиман. Это искусственное гидротехническое сооружение строилось в середине XIX столетия для защиты южных городов от вероятного нападения противника.

Остров имеет легендарное историческое прошлое. В одном из казематов здесь сидел перед расстрелом «красный лейтенант» П. Шмидт – один из руководителей Севастопольского вооруженного восстания 1905 года.

Когда началась Великая Отечественная война, гарнизон Майского преградил путь гитлеровцам, рвавшимся к верфям Херсона и Николаева. Бойцы покинули остров лишь тогда, когда было бессмысленно его защищать, ибо противник продвинулся далеко вглубь СССР. Артиллеристов острова на морских судах отправили в Севастополь.

Как и прежде, хозяином острова является военно-морской спецназ. Что это за спецназ, можно судить по таким фактам. Спецназовцы участвовали в работах на затонувшем пароходе «Адмирал Нахимов», вытаскивали из-под воды бомбу у причала элеватора в Херсоне, спасли Харьков, когда случилась крупнейшая авария на очистных сооружениях. Все это – эпизоды из гражданской жизни. А о военных делах спецназа говорить не принято.

 

 

Колесник А. Спецназ из острова Майский // Вестник Прибужья. – 2004. – 1 янв. – С. 3.

Опубліковано: Понеділок, 17 вересня 2012, 09:21