Історичні особистості

Борщак Ілько (1892-1959)

До майже цілком недосліджених сюжетів історії укра­їнської історичної науки належить творчість тих дослідни­ків, яких до складного еміграційного життя довели події так званої громадянської війни. Протягом десятиріч їх позитивний внесок у вивчення минулого України замовчували. Ха­рактеристику спадщини зводили до стандартно різних негативних ярликів. На сьогодні не підлягає сумніву, що вклад цієї великої групи істориків у дослідження історії України вимагає об’єктивного висвітлення з відзначенням, у першу чергу, такого фактографічного і концептуального матеріалу, що може і повинне збагатити уявлення про наше минуле. По­руч з істориками, що визначили своє місце в історичній нау­ці ще в дореволюційні роки (наприклад, М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, В.Біднов, О.Лотоцький), за кордоном опинилися дослідники, які лише на початку 30-х рр. зайняли відповідне місце в історіографії (В. Заїкин, Б. Крупницький, Д. Олянчин, С. Наріжний, В. Січинський та інші). Одним з найцікавіших представників молодої ге­нерації став І. Борщак.

Ілько Борщак народився на Миколаївщині поблизу Березнегуватого 19 липня 1892 р. в родині шкільного інспектора, «в православній вірі», як він деколи висловлював в автобіографічних згадках. Після навчання у Петербурзькому, Київському, Одеському уні­верситетах, де основним предметом його навчання були пра­во та класична філологія, Борщака залишили при Одеському університеті для дальшої спеціалізації по лінії міжнарод­ного права. У 1914 р. він поїхав у наукове відрядження до Західної Європи і почав свої розшуки від Гааги. Там застав його вибух світової війни. При спробі прорватися додому, в Україну, його захопили німці й інтернували в Касселі. Зав­дяки обмінові між Німеччиною та Росією, він, переїхавши через Норвегію, опинився в межах Російської імперії, його зразу відправили на фронт до Східної Прусії. Поранений у битві під Танненбергом, лежав у шпиталі в Каунасі. Потім - артилерійське училище в Одесі, австрійський та румунський фронти.

Після лютневої революції потрапив у вир подій. Його було обрано членом Української ради військ Румунського фронту. У червні 1918 р. добрався до Києва, де панував режим гетьмана П.Скоропадського, що опирався на німецьку "допомогу". До німців Борщак ніколи не палав симпатією. Але іронія долі захотіла, щоб він одружився з німкою, Софією фон дер Лявниц (1891-1932), перекладачкою Шевченка на французьку мову. Але вона була німкою лише наполовину - мати її з дівочим прізвищем Оленич, вважалося, походила з роду гетьмана Данила Апостола. У серпні 1918 р. німці заарештували Борщака. Три тижні він провів у київській в‘язниці. Упадок гетьмана приніс молодому українському офіцерові моральне задоволення: з рук німецького генерала, який капітулював, він прийняв великий склад боєприпасів, дуже потрібних для армії Української Народної Республіки.

У січні 1919 р. Борщак поміняв мундир на чорний костюм дипломата. В складі місії УНР він від‘їхав до США. Кінець 1919 р. зустрів у Парижі, як секретар української делегації на Мировій конференції. На цей час припадає його зустріч з Уїнстоном Черчилем - йому Борщак намагався довести, що така держава, як Україна, таки існує. В складі Комітету дій він протестує проти угоди Петлюри-Пілсудського, за якою західноукраїнські землі перейшли під владу Польщі.

У листопаді 1922 р. Комітет дій декларує свою підтримку радянській Україні. На думку членів Комітету (серед них також Борщака) лише радянська Україна могла гарантувати соборність всіх українських земель... У ці ж роки (1923) Борщак був членом ефемерної Ліги української культури. Захищаючи права українців Галичини, у 1924 р. зустрічався з керівником Французької соціалістичної партії Леоном Блюмом.

У Парижі Борщак залишився на ціле життя. Тут він остаточно знайшов своє покликання - наукову працю. Він з головою поринув у архівні та бібліотечні пошуки, спершу у Франції, а пізніше в сусідніх країнах. У Франції практично поза полем зору допитливого дослідника не залишилося жодної великої бібліотечної чи архівної збірки. Він зумів проникнути не лише до архівів Міністерства закордонних справ і Міністерства оборони, але також до деяких зачинених приватних колекцій. Після Парижа та інших французьких міст - бібліотеки й архіви Лондона. Відня, Рима, Стокгольма, Упсали, Лейдена, інших міст Бельгії та Голландії.

Всюди вперті розшуки того, що стосується України, особливо її минулого, XVII - початку XX ст., контактів із Заходом, зокрема, з Францією.

Він мріяв про великі всеохоплюючі праці, але в умовах еміграції, постійної гонитви за шматком хліба, фундаментальні праці вдавалося публікувати переважно окремими фрагментами. Та це не зменшувало настирливості дослідника. Він опублікував протягом життя понад 400 праць, серед них більше десятка книжок українською та французькою мовами (деякі перекладено також англійською). Борщак був дуже добрим знавцем західних джерел та літератури з історії України. Його огляд "Україна в літературі Західної Європи". – Париж, 1933. - Т.3-4; 1934. - Т.1-2; 1935. - Т. 1, що вийшов також окремою книжкою, не втратив свого значення досі, хоча й можна до нього додати не одне відкриття пізніших років. До праць історіографічно-джерелознавчого характеру можна зарахувати також такі огляди: "Звідомлення з дослідів в архівах Західної Європи, переслане Українській Академії наук у Києві" - "Записки наукового товариства ім. Шевченка". - Львів, 1924. - Т.134-135; "Наукові установи радянської України", Париж, 1935. - Т. 2; "Історія України. Публікації українською мовою, що появилися поза СРСР". Париж. 1939. - Т. 187.

Узагальнюючий характер мала його брошура "Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях". - Париж, 1923.

В основному ж праці Борщака міжвоєнного періоду групувалися довкола кількох основних тем: Козаччина XVII ст., Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, суспільно-політичний рух у Східній Україні та історія української дипломатії. І все це переважно у специфічному французько-українському аспекті.

Доба гетьмана Б.Хмельницького і пізніша Руїна відбилися в серії статей, з яких заслуговують на увагу, зокрема: "Хмельниччина і тодішня французька преса" - "Українська трибуна". - Варшава, 1921. - №187-188; "Франція й Україна. Козаки Б.Хмельницького під Дюнкерхеном" (1645 р.); “По невиданих документах архівів військового міністерства й Міністерства закордонних справ у Парижі”. - Там же, 1922. - №5; "Бопланіана" – Берлін, 1924. - Кн. 2. - № 17; «Європа й Україна у минулому». – “Календар то­вариства «Просвіта» на 1925”. - Львів, 1924; «Давні зв'язки між Англією та Україною». — Лондон. 1931. - Т. 10.

Значно більше уваги присвятив Борщак XVIII століттю, особливо часам гетьманів І.Мазепи та П.Орлика. Спершу виникли десятки статей, наприклад: «Орликіана. Опис невиданих документів про гетьмана Орлика, його родину і ото­чення». - «Хліборобська Україна». - Відень, 1922. - Т. 3; 1923. - Т. 4; «Україна і французька дипломатія XVIII ст.». «Нова Україна». - Прага, 1923. - № 3; «Могила Пилипа Орлика». - «Стара Україна». Львів, 1924. № 6; «Пилип Орлик. Голов­ні дати життя, акції і бібліографії. З нагоди 182-ї річниці його смерті». – Там же, 1924. № 7-8; «Пилип Орлик. Ви­від прав України. З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції». - Там же, 1924. № 9-10: «Діарій Пилипа Орлика» - Там же. 1924. № 9-10; «Гетьман Пилип Орлик і Франція. Сторінка дипломатичної історії» - ЗНТШ. - Львів, 1924. - Т. 134-135; «Арешт Войнаровського» - Там же, 1925. - Т. 138-140; «Мазепа - людина й історичний діяч». - Там же, 1932. - Т. 152. - вип. 1.; «Вольтер і Україна. За невиданими документами». - «Україна». - Київ, 1926. Кн. 1; «Шведчина і французька дипломатія». - «Науковий збірник історичної секції Всеукраїнської Академії наук за 1928 р.». - Київ, 1928 р. Пізніше вийшло кілька книжок: «Життя Мазепи». - Париж, 1931 (разом з Р.Мартелем; книжка витримала не менше дев'яти видань, серед них українське: «Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана». - Львів, 1933); «Великий мазепинець Григорій Орлик, генерал-поручик Людовика XV». - Львів, 1932; «Войнаровський, сестрінок гетьмана Івана Ма­зепи, друг Аврори Кенігсмарк і сибірський в'язень». - Львів, 1939.

Захоплення Наполеоном, яке Борщак виніс ще з дому, вилилось у кілька нарисів. Завершенням стала книжка «На­полеон і Україна». - Львів, 1937.

До XIX-першої половини XX ст. Борщак підійшов як історик суспільно-політичного руху, культури, а також як історик дипломатії. Так виникли праці: «Український мир у Бересті-Литовському». - Париж. 1929. № 4-8; «Україна на Мирній конференції 1919-1923». - Там же. 1937. Т. 1-4; 1938. «Карпатська Україна в міжнародній грі». Львів, 1938; "Нові документи про українську політику Центральних держав 1918 р." - Париж, 1939, №6.

Українсько-французьких культурних взаємин стосувалися такі нариси, як: "Україна в Парижі: - серія фельєтонів паризьких "Українських вістей" 1926, (починаючи від №6) – 1927 рр. (це була частина грандіозного задуму скласти своєрідний путівник по всіх "українських місцях" Західної Європи; з цих мрій нічого не вийшло); "Шевченко у Франції. Нарис з історії французько-українських взаємин". Львів, 1933.

Праці Борщака в основному написані на доброму науковому рівні, переважно на свіжій, вперше використаній саме ним джерельній базі. Ненормальні умови публікацій (у газетах, популярних журналах) деколи примушували Борщака відмовлятися від докладного цитування тих архівних фондів, з яких він черпав відомості. Інколи траплялися помилки. Борщака приваблювала також публіцистика, часто з політичним контекстом.

На початку 20-х рр., коли в радянській Україні без принаймні із-зовні помітних перешкод розгорталося культурне відродження і комуністична партія проголошувала ідеї українізації, його симпатії повернули в бік радянської республіки.

Він взяв активну участь в утворенні радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ; 1923-1932 рр.), був одним з його лідерів. Хоча ніколи не був комуністом. Союз налічував близько 800 членів, переважно галичан ( не дуже багато, якщо враховувати, що українців у Франції було тоді майже 40 тисяч). При Союзі був гурток українознавства, яким керував Борщак. У 1926-1927 рр. він був одним з організаторів товариства Друзів українського кіно. У 1926-1929 рр. Борщак видавав у Парижі газету Союзу "Українські вісті" (формально головним редактором був О.Севрюк), в програмі якої було записано, що "Українські вісті" обстоюють Соборну Радянську Українську Республіку на всіх українських землях" та "викривають польські й румунські звірства над західноукраїнським населенням й оповіщають їх перед світом".

У цей період Борщак часто друкував свої праці в наукових та літературно-громадських журналах радянської України. В Парижі він зустрівся з політичними і культурними діячами Харкова і Києва: у 1927 р. з Ольгою Багалій-Татариновою, дочкою відомого історика, та неодноразово - з М. Скрипником; у 1928 р. з М. Хвильовим, (який і мешкав у Борщака на вул. Ложьє, 34), дочкою М. Грушевського, етнографом Катериною. Сталінський терор, що розбушувався в радянській Україні в кінці 20-х рр. та затягнувся на кілька десятиріч, не лише припинив контакти з Харковом - Києвом, але і цілком підірвав платформу СУГУФу і його дру­кованого органу. За своє радянофільство в політиці Борщак заплатив у науці тим, що у 1935 р. його обрання дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка президія товариства не затвердила.

У Парижі Борщакові жилося нелегко. Ще у 1931 р. він робив спроби, щоб викладати українську мову та українознавство в Сорбонні — надії не здійснилися. Лише у 1938 р.: він добився постійної праці. Став ініціатором викладання української мови та курсу українознавства в одному з найпрестижніших паризьких вищих навчальних закладів (призначеному, в значній мірі, для підготовки дипломатів – Національній школі живих східних мов). Та політична публіцистика ще часом притягала його. Після Мюнхенської змови 1938 р. написав дві статті проти неї для Львівського “Діла” – їх конфіскувала польська цензура.

Друга світова війна поламала досить вже помірний спо­сіб життя історика. 11 червня 1940 р., напередодні приходу німців, Борщак покинув Париж, 5 вересня 1940 р. окупанти заарештували його. Він провів вісім місяців у зловісній в‘язниці Санте. 16 квітня 1941 р. його звільнили: наближалася війна з Радянським Союзом, а з Борщака хотіли зробити ректора Київського університету (якого німці й не відкривали). 26 лютого 1943 р. його заарештували вдруге, як співробітника деголлівської преси і керівника української антинімецької організації. Якимось чудом його звільнили, але Борщак перейшов на нелегальне становище. До Парижа він повернувся 25 серпня, тоді, коли до столиці увійшла одна з французьких танкових дивізій. Свої окупаційні будні вчений описав у мемуарах «Вісім місяців у Санте. Щоденник 1940-1941». (1946). Безкомпромісність позиції Борщака здобула велику прихильність французької громадськості.

Після закінчення війни Борщак зробив спробу повернутися в Україну. У далекій Франції виглядало, що в Україні життя поступово стабілізується, Борщак прийняв радянське громадянство, в Києві обговорювалося питання про обрання його академіком Академії наук УРСР.

Але з України приходили чимраз тривожніші вісті. Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У у 1947 р. свідчило, що терор продовжується. Борщак прийшов до радянського посольства і повернув паспорт. Здавалось, важкі випробування часів війни могли підірвати сили вченого. Та він був невтомним. Як професор української мови, літератури і культури, він продовжує свою викладацьку діяльність в Національній школі живих східних мов. 1949 р. стає ди­ректором Архіву української еміграції у Франції, що збері­гався у приміщенні цієї ж Національної школи. У 1949-1953 рр. видає в Парижі науковий журнал «Україна» (вийшло 10 збірників) з численними власними статтями, нарисами, нотатками. Він редагує серію видань українських класиків зі своїми передмовами і примітками: О. Стороженко. «Марко Проклятий». Париж, 1946; М. Костомаров. «Книги буття українського народу». - Париж, 1947; Т. Шевченко. Вибраний Кобзар». - Париж, 1947. Видає перший французький підручник української мови «Українська читанка з гра­матикою, коментарем та словником». - Париж, 1946.

Продовжує попередні дослідження:

Отже, XVIII ст.: «Маловідома французька біографія Юрія Хмельницького». – Нью-Йорк, 1953. Т. 3. № 7. Далі, XVIII ст.: «Історична легенда України. Історія русів». - Париж, 1949; «Гетьман Орлик у Солуні (1723-1724 рр.)» - «Україна». - Париж, 1951. Зб. 5; «Орликіана». - Там же. 1953. Зб. 10; «Слідами гетьмана Розумовського у Франції». - Мюнхен, 1957.

Та, врешті, XIX-початок XX ст.: «Михайло Грушевський. - “Соборна Україна”. - Париж., 1947. № 2; “С. Томашівський - історик України” (До 20-річчя з дня його смерті). - 1951. 3б. 6; «Україна в Парижі. Мандрування й пам'ятки». - Там же. 1949-1953. 3б. 2-10 (перероблені, значно доповнені й продовжені фельєтони паризьких «Українських вістей» 1926-1927 рр.); ”Україна в Російській імперії XIX-початку XX ст. 1800-1917». - «Україна. Стисла енциклопедія». Т. 1. - Торонто, 1963 (видано посмертно). Посмертно опубліковано також чимало статей в «Енциклопедії українознавства» та англомовній «Енциклопедії України».

Передчуваючи недалеке закінчення свого життєвого шля­ху, Борщак взявся переглядати особистий і науковий архіви. Основну частину своїх матеріалів він віддав до Архі­ву української еміграції у Франції, що тепер входив до складу Національного інституту східних мов і цивілізацій. Дещо передав проф. Марі Шерер, колезі за викладацькою діяльністю. З тих матеріалів, які залишилися в руках його молодшого співробітника - Аркадія Жуковського, дещо повертається (як Борщак колись мріяв) в Україну, до фондів Академії наук у Києві.

В листопаді 1990 р. А. Жу­ковський передав через члена-кореспондента АН УРСР П.Соханя підготовлений власноручно Борщаком список йо­го друкованих праць (це три зошити не дуже розбірливим почерком) і доповнений рукою остаточний варіант праці «Україна в літературі Західної Європи». Підсумок того, що збереглося, а що не вціліло з матеріалів Борщака, здається, буде зроблено не скоро. Чи збереглися його щоденник, папери, що стосувалися політичної його діяльності, зокрема 1919-1922 рр., протоколи Найвищої Ради послів 1923 р. відносно Східної Галичини, особисті архіви приятелів, які, під впливом відомостей про українізацію, виїхали в радян­ську Україну, а свої папери залишили Борщакові, - поки що невідомо. Була чимала бібліотека з унікальними видан­нями, серед них Шевченків «Кобзар» 1860 р. з автографом поета (його Борщак купив випадково у Парижі 1927 р.).

Весною 1958 р. Борщака розбив параліч, відняло мову. 11 жовтня 1959 р. його не стало.

Багато амбітних наукових планів, публікаторських задумів обірвалося незавершеними, не доведеними до кінця. Після Борщака залишилася ве­лика наукова та публіцистична спадщина, розпорошена в десятках різних видань, спадщина, яка досі не вивчена як слід. Однак вже сьогодні не підлягає сумніву, що досліджу­вати різноманітні контакти - політичні, дипломатичні, куль­турні - України з країнами Західної Європи, особливо з Францією, періоду середини XVII-початку XX ст. без уваж­ного студіювання праць Борщака просто неможливо.

Заслу­гою історика на довгі часи залишиться популяризація укра­їнської проблематики у франкомовному науковому середовищі та самого імені України в різних громадських колах Франції.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.172-176

• Попередня
• Наступна