Історичні особистості
| Оглоблин Олександр Петрович (1899 – 1992) |
|
 |
Оглоблин Олександр Петрович – видатний український історик, народився 6 грудня 1899 р. у Києві у родині службовця. У вісім років його віддали до підготовчого класу 3-ї чоловічої гімназії на Подолі, котру відвідували переважно діти міщан, духовенства і купецтва.
Свідомість майбутнього історика формувалася під впливом Київського Подолу, що славився архітектурою Мазепинської доби. Багато навчився і від учителя історії в гімназії, вихованця В.Б.Антоновича – відомого українського вченого В.Г.Ляскоронського.
1917 року вступив на історико–філологічний факультет Київського університету. Він слухав лекції і працював у семінарах таких відомих вчених, як М.В.Довнар-Запольський, Ю.А.Кулаківський, С.Т.Голуб’єв та ін.
Особливо плідно працював у семінарі приват–доцента П.П. Смирнова, де вивчав історію російської колонізації та історію російської географії. В університеті відбувся і науковий дебют молодого дослідника. Під керівництвом професора Довнар-Запольського він опрацював тему “Дискусійні питання історії східнослов’янського розселення”.
У 1919 р. одержав диплом і влаштувався вчителем української мови та українознавства в гімназії Товариства благоустрою дачних поселень в Пущі-Водиці під Києвом, а з 20 березня 1920 р. перейшов працювати викладачем історії до Київського Робітничо-Селянського університету (РСУ). Викладав також історію України на Вищих політичних курсах Правобережної України при ЦК КП(б)У. Однак робота в РСУ не задовольняла Олександра Петровича і він прагнув повернутися до університету (з 1920 р. – Київський Вищий інститут народної освіти ім. М.Драгоманова, ВІНО).
Здійснилася його мрія 27 березня 1921 р., коли на запрошення ректора М.І.Лободи влаштувався викладачем університету.
Київський університет – це ціла епоха в житті дослідника. Саме тут розкрився талант здібного педагога та вдумливого і ерудованого дослідника. Мало не 20 років (з перервою) вчений віддав цьому закладові. Тут він займається і організаційною роботою. Вже в травні того ж 1921 р. очолив комісію для вироблення статуту університету, де рішуче ставив питання українізації. Проте, ця боротьба скінчилася перемогою педагогічної групи, за якою стояв народний комісаріат освіти УРСР. Згодом до адміністративних обов’язків додалося ще й деканство на факультеті профосвіти та соцвиховання.
27 квітня 1922 р. історика було обрано професором кафедри нової історії України, яку він і очолив. На той час молодому вченому виповнилося тільки 22 роки (!). Читав науковець і курс історії України другої половини ХVІІ – початку ХХ ст., вів спецсемінари з історії класової боротьби в Україні та історії українського господарства. У лютому 1923 р. вчений здійснив подорож до Полтави, де відстояв від варварського знищення антирелігійниками знамениту Покровську церкву Калнишевського (1764). Одночасно з викладацькою роботою очолював комісію для заснування музею М.П.Драгоманова у ВІНО (1921).
Упродовж 1921–1926 рр. завідував історичною бібліотекою ім. Лазаревського. Проте найбільшим успіхом вченого став заснований ним при ВІНО економічний семінар історії України (1921 р.), перетворений в 1923 р. на історичний семінар вищого типу (ІСВТ) (1923–1928 рр.), який готував аспірантів та спеціалістів для вищої школи і науково-дослідної роботи.
Одночасно з ростом авторитету семінару зростала вага у наукових колах і його керівника. Апогеєм наукової кар’єри Оглоблина став захист у великому залі Одеського ІНО докторської дисертації ”Передкапіталістична фабрика в Україні” (10 червня 1926 р.)
Не можна поминути внеску Оглобина і до розвитку інших науково-педагогічних осередків Києва. Так, він плідно і натхненно працював у Київському археологічному інституті (1921-1922), Інституті народного господарства (1928-1930), Інституті шкіряної промисловості (1930), співпрацював з Центральним архівним управлінням (ЦАУ), за дорученням якого у квітні 1929 р. приїздив до м. Миколаєва заснувати там Центральний історичний архів Південної України.
Оглоблин їздить до різних міст для збору архівного матеріалу. Влітку 1929 р. відвідав Москву, де знайшов невідомі документи про зв’язки гетьмана “ханської України” Петрика (Петра Іваненка) з вищими колами української старшини, зокрема, з Мазепою. Згодом вчений написав низку напрочуд цікавих статей з політичної історії України кінця ХVІІ-ХVІІІ ст., що й до цього часу не втратили своєї наукової цінності. Це, зокрема, “Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)”, “ Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р.”, “До історії Руїни”, “До історії політичної думки на початку ХVІІІ ст.” Цей період в історії України розглядався науковцем, як надзвичайно важливий. То був час, коли автономістично настроєна козацька старшина, використовуючи різні держави (Польщу, Туреччину, Кримське ханство, Росію, Швецію), бажала вибороти Україні політичну незалежність. Проаналізувавши договори гетьмана Петрика з Кримом, дослідник підвів підсумок – це були угоди двох вільних держав, скеровані проти Московщини.
Досліджуючи добу Мазепи, історик підійшов до думки, що це був час відродження політичного, економічного, культурного життя, який наступив після Руїни. Хоча роль Мазепи трактувалася ним переважно в офіційному руслі, все ж вчений визнав його продовжувачем справи і планів Б.Хмельницького, визначним державником і дипломатом.
Окремий цикл праць Оглоблина присвячений проблематиці українського автономізму в другій половині ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст., пов’язаний безпосередньо з українським національним відродженням. Вивчаючи цей етап історичного розвитку, виступив оборонцем української аристократії того часу, її політичних, суспільних і культурних заслуг. Рефреном проходить думка про безперервність ідеологічного чину української політичної еміграції, що майже до 1760-х років діяла в Європі, починаючи з часів визвольних змагань гетьманів Мазепи (1687-1709) і Орлика (1710-1742) й мала певний ідейний, а подекуди й організований контакт з автономістичним рухом України.
Усе ж основною нивою, яку вчений мозольно орав довгі роки, створивши цілу школу науковців, була історія господарства України.
Дослідження історії докапіталістичної фабрики України було відзначено премією Укрголовнауки за 1926 рік.
Важливою ланкою творчого життя Оглоблина була його діяльність у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН). 1 січня 1930 р. науковця за згодою Д.Багалія було призначено виконуючим обов’язки керівника Комісії для вивчення суспільно-економічної історії України ХVІІІ-ХІХ століть у зв’язку з історією революційної боротьби (КВСЄІУ).
Спочатку комісією керував сам Багалій, а після смерті у 1932 р. його заступив Оглоблин. Основна робота, як керівника, зводилася до організаторських чинностей: він заступав на час відсутності Багалія, організовував засідання, редагував праці. За рік вчений подолав і свою науково-академічну тему: зібрав матеріал про повстання Петрика та з історії України.
Радянський тоталітарний режим “гідно подякував” своєму ентузіастові. Репресивні органи, які давно придивлялися до Оглоблина, наприкінці 1930 року вирішили “брати” вченого. Ще й досі не відомо, що інкримінувало НКВС Оглоблину. Відомо тільки, що вже на початку 1931 р. історика – “марксиста” випустили, але дослідник змушений був виступати з самокритичними статтями та доповідями, паплюжити самого себе і свій науковий доробок. 16 травня 1931 р. він вперше засудив свої наукові роботи періоду 1920-1925 рр., зазначивши що в них в значній мірі позначилися теорії економізму, у зв’язку з чим недооцінено класову боротьбу в Україні.
Щоб виправити ситуацію, пообіцяв написати “Методологію історії фабрик в Україні”. Паплюжив він самого себе і на сесії ВУАН, де визнав помилки, яких і не було, наприклад, схиляння до наукової концепції Грушевського, дружба з Слабченком, вплив школи Довнар-Запольського та ін.
Фарс на цьому не закінчився. Його систематично викликали для чергової обробки, щоб додати нової порції страху. Вінцем кампанії цькування стали події 27-28 травня 1931 р. у Києві, коли за ініціативою Київської філії товариства істориків – марксистів відбулася дискусія за доповіддю Т.Т.Скубицького про буцім-то буржуазну оглоблинську концепцію українського історичного процесу. З вуст ієрархів ВУАН і рядових колег, навіть учнів Оглоблина, на його голову лилися цебрами ідеологічні помиї.
Висновок дискусії приголомшував: Оглоблин визнавався типовим буржуазним істориком, якому не місце серед вчених соціалістичної України. Фактично, це був вирок, що означав цілковиту руїну наукових задумів і життєвих сподівань, відлучення від улюбленої справи з подальшим етапуванням в небуття.
І все ж науковець не втратив надії. Зосереджує сили на копіткій архівній роботі в Археографічній комісії ВУАН, членом якої був обраний ще 8 травня 1930 р., пов’язаній, головним чином, з виданням “Архіву Коша Запорозької Січі” та редагуванням праць Багалія. Разом з істориками М.Ф. Тищенком та М.М.Ткаченком він ще входив до бригади Полонської–Василенко, що готувала запорозьку архівну спадщину до друку.
Цей науковий гурт розробив проект видання, що мав включати 7 томів, укладених за проблемно-хронологічним принципом.
Продовжував науковець археографічні студії вже в Історико-Археографічному інституті, куди був переведений Президією ВУАН 13 лютого 1934 р. після ліквідації соціально – економічного відділу ВУАН. Паралельно виконував обов¢язки директора Київського архіву стародавніх актів (КАСА). Під його керівництвом бригада архівістів склала описи 4 актових книг за 1646–1657 рр. (до 3000 аркушів), переглянула 139 актових книг, упорядкувала архіви відомих діячів України – Кулаківського, Рубцова, Довнар-Запольського, Федотова-Чехівського, Левитського, Іконникова, Каманина та Бубнова.
Однак незабаром налетіла перевірка. Вона показала, що архів буцімто став зборищем українських буржуазних націоналістів, кублом контрреволюційного історичного табору, бо, як було зазначено, тут працювали Грушевський, член СВУ Гермайзер, націоналіст Романовський, “фашист” Дубровський. За визначенням комісії, це товариство використовувало архів як прикриття для ворожої діяльності, а директор КАСА спрямовував роботу на обслуговування документальною базою класово-ворожих буржуазних елементів. У висновку, характерному для тих років, відзначалося, що ”за проведення буржуазно-націоналістичної лінії Оглоблина О.П. – з посади директора зняти і з роботи в архіві звільнити.”
На початку 30-х років Оглоблин працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т.Г. Шевченка, де очолював відділ феодалізму. Для музею історик готував монографічне дослідження ”Рудництво на Правобережному Поліссі в кінці ХVІІІ ст.” Ця робота була тісно пов’язана з очолюваною ним експедицією для вивчення промислових запасів та сировинної бази соціалістичної промисловості.
Головна мета, поставлена перед експедицією, була досягнута, а узагальнений і опрацьований матеріал дав можливість Оглоблину зробити висновок про перспективність залізорудної металургії у Київській області.
В Інституті історії матеріальної культури АН УРСР він працював старшим науковим співробітником. Археологічна діяльність голови сектору історії техніки складалася з наукового керівництва Поліською експедицією, інспектування й проведення археологічних розкопок феодального городища в с. Городську під Києвом (р-н с. Трипілля). Дослідник з ентузіазмом брався за все, працював інтенсивно і завзято.
Ніщо не віщувало біди. Та раптом його звільняють. Буцімто за те, що він на означений термін не подав планової роботи “Металургія Правобережної України ХVІІ-ХІХ ст.” і саботував окремі розпорядження адміністрації.
Після кількамісячного безробіття Оглоблин влаштувався старшим науковим співробітником в Інститут історії України АН УРСР, де працював до вересня 1941 р. Робота в інституті відкривала широкий простір для втілення його задумів. Одним з найбільших його зацікавлень була доба гетьмана Мазепи. Тема вимагала вивчення цілого комплексу джерел – історичних письмових, фольклорних, мовних, археологічних тощо, виданих як в Україні, так і за кордоном. Вінцем пошуків стала монографія “Україна в часи Петра І” (11 друкованих аркушів).
Так само плідно працював Олександр Петрович на ниві шевченкіани. Шевченкознавчі праці вченого (“Шевченко і його епоха”, “Шевченко – борець проти кріпосництва й царизму”) відзначаються багатством і свіжістю фактів, новизною порушених питань і тем, оригінальністю суджень і висновків.
Вчений проводив велику роботу і з підготовки наукових кадрів. Серед його вихованців – К.Г.Гуслистий, І.М. Премислер, Ф.О. Ястребов, В.А. Дядиченко, Н.Д. Полонська-Василенко, Ф.Є. Лось, М.І. Марченко, О.С. Сенченко та ін.
Зрештою, йому вдалося відновитися в професорсько-викладацькій діяльності. Так, 1941 р. він очолив кафедру історії України Київського державного університету, ще з 1 листопада 1939 р. обіймав посаду завідувача кафедри історії України Одеського державного університету.
Зі вступом німецьких частин до Києва українська громада покликала професора О.П. Оглоблина на відповідальний пост голови Київської міської управи. На цій посаді за зовсім короткий час чимало зробив для відновлення господарства міста, спробував відродити діяльність ВУАН і розгорнути низку науково – дослідних осередків.
З наближенням Червоної Армії до Києва переїхав до Львова, де відразу ж включився в роботу історичної секції Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка та організованої з ініціативи митрополита А.Шептицького церковно–археографічної комісії. Для неї Олександр Петрович склав проект статуту.
Проживши багато років за тоталітарної доби, дослідник не завагався прийняти рішення, коли і до Львова наблизилася лінія фронту. Вже в березні 1944 р. він на запрошення колегії професорів Українського вільного університету переїхав до Праги, щоб назавжди залишитися на чужині політичним та науковим вигнанцем. У Празі він у 1944 р. написав велику роботу про громадсько-політичні погляди. М.С.Грушевського. Цей науковий твір вченого став його останньою роботою на рідній землі.
Можна стверджувати, що постатей такого масштабу, як О.П.Оглоблин, небагато не лише в українській, але й у світовій науці. Глибина методологічного аналізу, джерелознавча грунтовність, широка ерудиція принесли йому європейське визнання, поставивши до лави найвідоміших вчених світу.
Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.203-206