Цього дня, 107 років тому, армія УНР визволила Вінницю від більшовиків.
10 серпня 1919 року Київська група Армії УНР, очолювана Юрієм Тютюнником увійшла до Вінниці і взяла у полон 450 червоноармійців.
Бій за місто тривав цілий день.
«Не маючи змоги в прямому протистоянні зупинити наступ українських військ на Київ, комуно-московське командування наказало Миколі Щорсу завдати удару по їхнім тилам з району Полонного-Шепетівки. У бій було кинуто всі наявні резерви і 10-го ж серпня почався наступ Таращанської бригади Василя Боженка на фронті від Старокостянтинова до Ямполя, який посідав зі сходу 2-й корпус УГА, а з заходу група Січових стрільців Армії УНР. Наступ червоних виявився несподіваним і українські війська дещо подалися назад. Проте перемогти їх комуні не вдалося», — розповідають історики.
Тим часом більшовиків зі сходу тисли ще й війська Денікіна. 10 серпня дивізія Ніколая Брєдова, попередньо опанувавши Полтаву, здобула Кременчук.
Південній групі військ Червоній армії залишалася для зв’язку з центром лише одна залізниця, що йшла з Одеси на Черкаси, та й до неї вже підступали денікінські війська. До того ж вона проходила через район, контрольований загонами Нестора Махна, стосунки з яким у комуністів вже не були дружніми.
11 серпня Штаб Головного Отамана видав директиву, згідно якої наказано наступати головними силами на Київ, щоб якнайшвидше звільнити Правобережжя від більшовиків. Одночасно західній і південній групам наказано забезпечувати головний напрям з заходу та на Одесу. На цей момент УГА налічувала 49 795 осіб складу, з них 18-19 тис. багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. Армія УНР мала 34-35 тис. складу, з них 15 тис. багнетів і шабель, 149 гармат і 28 гавбиць, 533 кулемети, 9 панцерних потягів, 6 панцерних самоходів, 26 літаків і 4 радіостанції. Як видно, УГА переважала кількісно, проте їй бракувало технічного оснащення, якого на Наддніпрянській Україні було більше. Крім того, в тилу російських більшовиків діяли загони українських повстанців (Зелений, Сокіл, Павловський, Шепель та інші), котрі діяли за вказівками Штабу Дієвої Армії. Проти українських військ на Київському і Коростенському напрямках діяли 2 дивізії 12-ї Армії Червоної армії — біля 14-16 тис. багнетів і шабель, на південному напрямі — від 18 до 20 тис. військ 14-ї радянської армії (5-а, 47-а, 58-а дивізії).
13 серпня західна група (група полковника Вольфа) перейшла в рішучий наступ і звільнила м. Старокостянтинів. 15 серпня галичани увійшли в м.Полонне, 16 серпня січові стрільці звільнили м.Шепетівка, де зіткнулись з наступаючими з заходу польськими військами. Конфлікт невдовзі було залагоджено і українські війська просувались далі. 21 серпня січові стрільці визволили м.Новоград-Волинський. Війська Центральної групи (групи Кравса) 17 серпня зайняли м. Калинівку, 18 серпня м.Козятин, 19 серпня — Бердичів, 20-21 серпня спільно з частинами західної групи звільнили м. Житомир. Натомість на південному напрямі справи йшли дещо гірше. Якщо Київська група Армії УНР під керівництвом Тютюнника швидко просунулась на схід, зайнявши 19 серпня м.Умань, а 21 серпня м.Шпола, то 3-а дивізія вела жорстокі бої в районі Вапнярки-Крижополя.
«У час, коли війна щодня випробовує нашу стійкість, культура залишається тим, що допомагає українцям зберегти себе як націю, а кожній людині укріпити й розвинути свої чесноти. Книжки фіксують нашу пам’ять, формують спільні цінності, підтримують діалог зі світом і створюють простір для майбутнього.
У 2025 році Український інститут книги продовжував працювати над тим, щоб українські книжки знаходили своїх читачів — у бібліотеках, на міжнародних книжкових ярмарках і в різних країнах світу. Ми реалізовували мистецькі конкурси, поповнювали новими виданнями бібліотечні фонди, брали участь у міжнародних ярмарках та проєктах, налагоджували співпрацю за кордоном та зміцнювали культурно-мистецькі зв’язки в Україні», — говорить директорка Українського інституту книги Олександра Коваль, підсумовуючи роботу установи у 2025 році.
Отож, поки ми вже активно втілюємо плани на 2026-й рік, ділимося реалізованим протягом 2025-го року:
Міжнародна діяльність:
-взяли участь у 6 міжнародних книжкових ярмарках (Болонський ярмарок дитячої книги, Лондонський книжковий ярмарок, Лейпцизький книжковий ярмарок, Міжнародний книжковий ярмарок у Варшаві, Франкфуртський книжковий ярмарок та Міжнародний книжковий ярмарок Liber у Мадриді), а також долучилися до організації ярмарків у Гельсінкі (Фінляндія), Відень (Австрія) та Будапешт (Угорщина);
-реалізували програму підтримки перекладів Translate Ukraine: отримали заявки від 57 видавців з 27 країн світу! Підтримали з них 74 переклади 24 мовами (вперше бенгалі та португальська!);
-завдяки проєкту Tales of EUkraine з 2023 до 2025 надрукували 290 000 книжок-білінгв в Бельгії, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Нідерландах, Греції, Румунії, Італії, Словаччині, Болгарії;
Читати далі: Звіт роботи Українського інституту книги за 2025-й рік
Іванченко Раїса Петрівна – українська історикиня, кандидатка історичних наук, професорка, письменниця. У 1996 р. отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за тетралогія про Київську Русь: «Зрада, або як стати володарем», «Гнів Перуна», «Золоті стремена», «Отрута для княгині».
Раїса Іванченко народилася 30 листопада 1934 р. у містечку Гуляйполе Запорізької області. У 1957 р. закінчила історичний факультет Київського університету. Спробувала себе на журналістській ниві – працювала в редакції іномовлення Українського радіо та редакції газети «Молодь України». Згодом захистила кандидатську дисертацію «Місце Михайла Драгоманова у суспільно-політичному русі Росії та України в другій половині 19 століття», викладала в університетах м. Києва. У 1994-1996 рр. була головою Київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. З 1998 р. – голова благодійного братства святої княгині Ольги при Українській православній церкві Київського патріархату. Авторка близько 100 наукових праць з історії України.
Віра Холодна (при народженні Левченко) народилася 5 серпня 1893 року в Полтаві, у родині вчителя словесності Василя Левченко — корінного полтавця, який працював у місцевій гімназії. Батько Віри, Василь Левченко належав до козацько-старшинського роду, який брав початок від ХVІІ століття. Закінчив словесне відділення Московського університету, вчителював у гімназії; мати закінчила Маріїнський інститут шляхетних панянок.
Коли Вірі було два роки, батьки переїхали до Москви – там помер Вірин дід по матері, і бабуся, щоб не лишатися самою, покликала до себе доньку. Віра мріяла стати балериною і навіть вступила в балетне училище Великого театру, але через рік мусила його залишити, бо бабуся-аристократка вважала, що це непристойно. З 11 років гімназистка Віра відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру, брала уроки гри на сцені, була у захваті від гри Віри Комісаржевської.
У Москві ж Віра познайомилася з майбутнім чоловіком, юристом та журналістом Володимиром Холодним. Родина Холодних на той час була дуже відома в українських колах: один з братів Володимира, Олексій, був музичним критиком, інший, Микола - ботаніком, фізіологом та мікробіологом, чиє ім`я нині носить інститут ботаніки АН України. Ще один брат, Григорій, теж був ученим, секретарем Українського видавничого товариства у Москві. Згодом переїхав до Києва, викладав у старших класах Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, був головою «Просвіти» у Чернігові, працював в інституті Української Наукової Мови, згодом очолював його. У 1929 р. був звинувачений у належності до Спілки Визволення України та засуджений до восьми років позбавлення волі, а після відбуття терміну – розстріляний.
У 1914 р. Володимира Холодного мобілізували на війну. Щоб прогодувати родину, Віра Холодна звернулася до режисера Владислава Гардіна і отримала свою першу роль - няньки-італійки в екранізації Анни Кареніної. Уже за рік вона знімалася у 13 фільмах, а за деякий час публіка почала цілеспрямовано йти у кінотеатри «на Холодну». Закордонні режисери, російські кіноділки пропонували їй великі гонорари, щоб вона погодилася знятися у їхніх проектах.
У квітні 1918 р. Холодна разом із кіностудією Ханжонкова, де регулярно знімалася, переїхала до Одеси. Крім зйомок у кіно, Віра Холодна багато виступає на естраді. Подейкують, що у неї були закохані Мішка Япончик та Олександр Вертинський.
ще 2
— з PRYVIT/production.
Культура – це той вимір, який гуртує, соціалізує, відновлює. І надто, коли людина потребує допомоги у кризовій ситуації.
«Культурно-мистецькі практики в гуманітарному реагуванні» – новий безоплатний курс на Освітній онлайн-платформі Зрозуміло!, присвячений інтеграції культурного виміру в гуманітарні та відновлювальні проєкти. Його створили Фонд Східна Європа разом із Міністерство культури України та за підтримки Швейцарії.
«Україна формує сучасний підхід до відновлення, у центрі якого перебувають люди. Культура допомагає людям говорити про складний досвід, повертати довіру, відчуття спільності та здатність діяти разом. Цей курс дає громадським організаціям практичні інструменти, які можна застосовувати безпосередньо у роботі з громадами», – підкреслює віцепремʼєр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури України Тетяна Бережна.
Курс допоможе:
-розібратися, чому культурно-мистецької роботи в гуманітарних проєктах часто не враховують і які це має наслідки
-зрозуміти, як культура і мистецтво впливають на людей у кризових ситуаціях
-визначити, що таке травмоінформований підхід і як працювати із колективною травмою через творчість
побачити реальні кейси культурно-мистецьких практик
Лекторки курсу:
-Anastasia Bondar, заступниця міністра з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Міністерства культури України
-Olesia Ostrovska-Liuta, культурологиня, кураторка сучасного мистецтва, генеральна директорка «Мистецького арсеналу»
Над створенням курсу працював PRYVIT/production
За успішне завершення курсу можна отримати сертифікат, що містить 0,2 кредити ЄКТС, або шість академічних годин, і зараховується як самоосвіта.
Долучайтеся до курсу за посиланням: https://courses.zrozumilo.in.ua/.../course-v1:eef.../about
Онлайн-курс «Культурно-мистецькі практики в гуманітарному реагуванні» розроблений у межах програми «Спроможні та сильні», яку Фонд Східна Європа реалізує за сприяння Embassy of Switzerland in Ukraine / Посольство Швейцарії в Україні, та у партнерстві з Міністерством культури України. Курс також є частиною міжсекторальної платформи CuRe («Культура у відновленні»).
Зданевич Борис Іванович [22.07(04.08).1886, с. Киданівка Канівського пов. Київської губ., нині Богуславського р-ну Київської обл. – 02.12.1966, Київ] – книгознавець, бібліотекознавець, бібліограф, орієнталіст, мовознавець, перекладач, канд. філол. наук (1944).
Походив з родини сільського священика. Закінчив Першу Київську гімназію (1904). Того ж року став студентом Київського університету св. Володимира, де навчався на природознавчому відділі фізико-математичного факультету, однак через рік перейшов до Лазаревського інституту східних мов у Москві, який закінчив у 1910 р. Повернувшись до Києва, служив у конторі Державного банку. У 1913–1920 рр. перебував у м. Вірний (нині Алмати), де працював викладачем, вихователем, був одним з перших бібліотекарів у місцевій бібліотеці-читальні (нині Національна бібліотека Республіки Казахстан).
З грудня 1920 р. працював у Всенародній бібліотеці України (Бібліотеці АН УРСР, нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), спочатку у відділі Orientalia, а з 1924 р., у зв’язку зі зростаючою кількістю західноєвропейських стародруків у фондах бібліотеки, – у відділі стародруків (нині – відділ стародруків і рідкісних видань) на посадах фахівця-бібліотекаря, ученого бібліотекаря, помічника завідувача відділу, старшого наукового співробітника. Від 1937 р. – завідувач відділу стародруків.
Сформував основні колекції відділу стародруків: інкунабул, палеотипів, альдин, етьєнів, плантенів, ельзевірів, Occidentalia (видання 16–18 ст., надруковані латинським шрифтом). Особливу увагу приділяв дослідженню інкунабул, опублікував низку статей і рецензій. У 1930-х рр. підготував науковий каталог інкунабул Бібліотеки АН УРСР, що вміщував науковий опис 516 пр. (виданий посмертно, у 1974 р.), а також фототипічне перевидання і дослідження знайденого ним у квітні 1935 р. в оправі Етьєнівської Біблії 1557 р. невідомого раніше друку Й. Ґутенберґа. Шляхом складного, дуже копіткого порівняльного аналізу всіх зовнішніх компонентів, насамперед шрифтів і філіграней на папері, а також порівняння змісту знахідки з історичними реаліями епохи, Б. Зданевич переконливо довів, що інкунабула є списком митрополій та єпископатів римсько-католицької церкви 15 ст. – т. зв. «Provinciale Romanum» (опубліковано 1941 р. українською та німецькою мовами).
Б. Зданевич розробив «Положення про Підвідділ рідких видань ХІХ – ХХ вв. Відділу стародруків і рідких видань», створивши разом з С. Масловим відповідну колекцію. У «Положенні» закріплено критерії комплектування цього підвідділу (нині – колекція рідкісних видань відділу стародруків та рідкісних видань НБУВ).
